Галина Олексенко народилася на Полтавщині, проте зустріла свого майбутнього чоловіка на Харківщині і залишилася поруч з ним — у селі Кам’янка, що біля Ізюма. Війна змусила жінку повернутися на Гадяччину після місяця життя і жахів в російській окупації.
До останнього пані Галина не вірила, що в Україні розпочнеться повномасштабна війна. Проте війна прийшла і до Кам’янки із дзвінком від сина:
О 4:30 ранку 24 лютого 2022 року телефонує мені син й каже: «Мамо, почалася війна! Бомблять Харків!», – пригадує жінка. — Загроза з боку Росії була очевидною, проте я думала, що Путін лише погрожує. До останнього не хотіла вірити, що повномасштабна війна можлива. Але вона таки настала.
3 березня росіяни почали бомбити наше село. Прицільно по будинках звичайних жителів села Кам’янка. Перетворювали в руїни й магазини, фермерські господарства. Знищували техніку: комбайни, трактори, машини. Розбомбили фермерський тік. В ньому до тла згоріли тонни кукурудзи, соняшника, пшениці, – пригадує пані Галина.
Фотографую з вікна будинку, як горить сарай, чую повилітали усі вікна – почали обстрілювати мій будинок. На вулиці -17°C, в будинку одразу стало холодно. А я не можу знайти місце, де сховатися. У мене правило двох стін не існувало, просто його не було. У залі стоять шафи, а між ними і стіною щілина 15 см, так я з однієї сторони дубовий стіл перевернула, з іншої сторони відчинила дверці шафи й сховалася у цій щілині. Сіла на підлогу й чую, як обстрілюють село.
Через кілька годин стало тихо. Галина Олексенко вижила. Вирішила сховатися у надійному місці – в льоху. Проте двері із сіней не відчинилися. Його завалило уламками веранди. Інші двері з одвірками винесло.
20 березня відбувся черговий великий обстріл. Село росіяни обстрілювали фосфорними снарядами. Цього дня спалили будинок пані Галини.
Я днями сиділа в укритті, єдину корову, яка у мене залишилася в живих, російські солдати випустили, а кури і качки згоріли разом з сараєм, вижила лише одна курочка. 13 березня пішла до неї, насипала мішок кукурудзи, налила водички.
Росіяни вивозили нас до міста Ізюм. Коли їхала у авто, оглянулася і не впізнала своє село, було таке відчуття, ніби його перемололи через м’ясорубку. Все зруйнували, просто стерли з лиця землі, ніби й не існувало його на карті України.
Першого разу до Ізюма вивезли 50 жителів Кам’янки. І Галина Олексенко потрапила до їхнього числа.
28 квітня пані Галина нарешті змогла виїхати й зустрітися зі своєю родиною:
Того дня я з колегою йшла за гуманітарною допомогою, до нас під’їхали три машини, вийшли волонтери і називають мої дані. Говорять, що дають 10 хвилин на збір та відвезуть до Харкова.
З Ізюма виїхали о пів на дев’яту ранку і лише о шостій вечора прибули до Харкова.
Зараз село звільнили, проте його не впізнати. У тих, у кого залишилася хоч яка-небудь споруда – повертаються. Їх небагато. У селі небезпечно. Російські солдати після себе залишили міни.
У вересні 2022 року у селі організували пошуки тіл місцевих, аби можна було їх поховати. Допомагали і близькі люди, які приблизно знали, де той чи інший міг загинути. Проте багатьох так і не знайшли.
