Упродовж чотирьох місяців Ужгородський прес-клуб збирав історії українців, які переселилися на Закарпаття, втікаючи від війни з інших регіонів. До ідеї показати, наскільки різні люди знайшли тимчасовий (а може і другий) дім в Ужгороді та інших містах області приєдналися відомі закарпатські фотографи та візуалізували розповіді. Нещодавно в Ужгороді на центральній площі відкрили фотовиставку Ужгородського прес-клубу «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів», де біля кожного фото коротко можна дізнатися про життя його героя чи героїні. «До» і «після».
«Ми хотіли зробити цих людей видимими для нашої громади. І ще раз нагадати, що війна – причина того, що мільйони українців втратили родини, домівки, звичне життя. Але, мабуть, не віру та оптимізм. Всі наші герої фотовиставки з різних сфер, різного віку, з різними життєвими обставинами. Вони вже трохи стали закарпатцями, але всі сумують за своїм домом», – каже Ірина Бреза, голова Ужгородського прес-клубу.
Фотограф із Маріуполя Сергій Ваганов – один з тих, хто фіксував у кадрах переселенців. Він і сам переселенець, ледь вибрався з дружиною з міста, яке знищували та врешті окупували російські військові.
Як це—бути мігрантом усередині своєї країни, кардинально змінювати життя чи починати його спочатку, звикати до іншого темпу, розпочинати власну справу чи навпаки довго шукати роботу, знаходити нових друзів, родичів, «пускати коріння» чи «сидіти на валізах».
Євген Лащенко, 27 років, з Маріуполя, двічі втратив бізнес через війну. Повномасштабна війна застала Євгена з родиною в Бучі, де сім’я прожила в окупації два тижні.
В Ужгороді Євген став волонтером і тепер допомагає іншим родинам, які постраждали від війни у центрі гуманітарної допомоги «Совине гніздо».
«Майже все життя я прожив в Маріуполі. В 2014 році я втратив сімейний бізнес у Донецьку, тож у 2015 році ми вирішили розвивати підприємство в Бучі. Відтоді ми жили дружиною на два міста: Буча і Маріуполь, – розказує Євген. – два тижні жили в окупації. Вибухи були постійно, а по вулицях їздили російські танки. Ми майже 24/7 сиділи в підвалі будинку. Тільки щоб зловити зв’язок, потрібно було лізти на горище, тоді ми телефонували знайомим на підконтрольну територію, і саме від них ми дізнавалися останні новини, щоб розуміти, що відбувається.»
Еліна Жукова, 30 років м.Сєвєродонецьк, старший інспектор державного нагляду за охороною праці.
«Сама родом я з Луганської області, село Морозівка, в якому ми з сім’єю проживали. Україну з Росією нас тоді розділяла залізнична дорога. Я працювала майстром манікюру за півметра від кордону з Росією і частина моїх клієнтів до 2014 були звідти. 5 років тому я вирішила, що хочу якихось змін в житті. приїхала в Сєвєродонецьк, пройшла навчання та почала працювати в патрульній поліції, – ділиться дівчина. – Коли почалась повномасштабна війна, нашому управлінню була дана команда евакуюватись у Дніпро, там я пробула 2 місяці. Після чого вирішила нести службу на Закарпатті. Зараз я працюю старшим інспектором державного нагляду за охороною праці в 2 областях (Закарпаття і Луганськ)».
Альфад та Ельвіра Галімови — татари. Народилися в Узбекистані. В 1994 родина повернулась на рідну землю в Крим, де прожила 25 років. Після анексії півострова їм довелося виїхати й починати нове життя. Родина Галімових переїхала до Ірпеня й заснувала там свій бізнес. А потім Росія наздогнала їх втретє.
«Після того, як Крим окупували – жити стало дуже важко. Залишатись там більше не могли і переїхали в Київ до сина. В Ірпені ми мали кіоск в парку, в якому готували каву та випічку. Туди прилетів снаряд і він був знищений повністю, ми самі ледь встигли виїхати з під обстрілів. Ми не були вдома вже 8 років. Дуже мріємо повернутись в Крим після його звільнення. Росія перетворила півострів у свою військову базу, але рано чи пізно все повертається в початкову точку .За нами – правда і справедливість.»
Фотороботи упродовж наступних місяців помандрують ще в кілька міст Закарпаття, щоб показати, як живе тилове Закарпаття та кілька сотень тисяч тих, хто його збагатив. І не тільки кількісно (наразі офіційно зареєстрованих переселенців за даними обласного управління соціального захисту на Закарпатті понад 150 000, ще стільки ж – неофіційних). А своєю професійністю, теплом, життям та надією.
