До повномасштабного вторгнення Оксана працювала помічником арбітражного керуючого, а також надавала людям бухгалтерські послуги. З 2014 року допомагала волонтерам та волонтерським організаціям Бердянська. Не приховувала свою проукраїнську позицію і після окупації міста.
24 лютого жінка прокинулась від вибухів, але до останнього сподівалася, що це лише гроза. А вже через три дні місто захопили російські загарбники. У подальшому ситуація тільки загострювалася – було обмежено ввіз продуктів, банки припинили роботу, все частіше зникав зв’язок. Люди скоординувалися та почали виходити на проукраїнські мітинги. Оксана приєдналася до волонтерів та розносила їжу маломобільним особам у своєму мікрорайоні.
Почалися перші випадки викрадень активістів. Їх утримували на підвалі міськвідділу чи у 77-й колонії. Коли ЗСУ завдали удару по російському кораблю «Саратов», з’явилась надія, що Бердянськ скоро звільнять. А потім захопили гуманітарний центр. Місцеві почали виїжджати з міста, бо з кожним днем ставало дедалі небезпечніше.
Ввечері, близько 15-ти озброєних військових, приїхали до будинка Оксани в мікрорайоні Ліски. Це сталося після початку комендантської години, жінка не встигла почистити телефон та заховала його. Коли подружжя вийшло з будинку, окупанти були вже у дворі. Вони наказали підняти руки вгору та опертися на машину. Весь час, поки велися обшуки, на бердянців було направлено дуло автомату. В будинку Заяриних окупанти шукали партизанів і схрон зброї. Пізніше до них приєдналися ще солдати, та разом вони почали виносити з будинку цілі мішки з технікою та особистими речами подружжя. А потім чоловіка та жінку повезли у колишній поліцейський відділок, де розмістили по різних камерах. В жіночій камері на той момент вже були дві місцеві мешканки.
Близько 01:30 ночі Оксану викликали на допит, який проходив на центральному вході будівлі. Вони спитали адресу знайомої, з якою жінка вела переписку в соціальних мережах. В контактах зазначалося її ім’я та прізвище. У представника фсб були дані з паспортного столу, тому і доступ до адрес місцевих мешканців він також мав. Тож, наступного дня її вже привезли до відділка.
«Привели мою знайому на очну ставку, і вона підлила масла у вогонь: «Ну що ти, не пам’ятаєш? Ми були у дворі, коли почалися вибухи в порту (окупанти називали це розмінуванням). Ти казала, щоб я надавала тобі інформацію, а тобі є, кому її передавати». Я на неї дивлюся і не розумію, про що вона каже, – розповідає бердянка. – Потім вони почали питати про інших жінок з групи, які були задіяні в переписці. Я сказала, що не знаю їх. А та почала знову: «Ну як це ти не знаєш?». Я кажу, що особисто з ними не знайома»
Тиждень у підвалі видався дуже важким, людей допитували та катували 24 години на добу. Інші затримані чули крики через «кормушки» (ред. – віконця для передачі їжі у камерах). І навіть коли ці віконця закривали, звуки тортур все одно було чутно крізь стіни.
Через деякий час до жінок прийшов охоронець та наказав збирати речі. Оксану і ще двох дівчат збиралися переводити, і вони боялися, що росіяни таки виконають свої погрози та повезуть їх у днр. Вийшовши з камери, Оксана побачила біля стіни свого чоловіка, та попросила підійти до нього. Їй дозволили, а потім повели до головного входу. На вулиці всіх посадили в Урал і повезли до 77-ї колонії. На подвір’ї затриманих вже чекали військові.
Коли Оксану відпустили, вона швидко зібрала речі та побігла до інших камер, щоб попрощатися із затриманими. З речей окупанти повернули лише два паспорти і телефон, чоловіку Оксани закордонний паспорт так і не віддали. Інші документи також не повернули. Ні комп’ютер, ні ноутбук, забрали навіть сукні та прикраси. А також гроші, поламані телефони, павербанки і український прапор.
Оксана більше не почувала себе у безпеці, знаходячись вдома. Кожне авто, що проїжджало повз будинок, викликало страх. Їхати з міста теж боялася, адже окупанти внесли її в свою базу. З 1 жовтня на ТОТ ввели перепустки, без них виїхати на підконтрольну територію було неможливо. Тож, Оксана з чоловіком за день отримали ці перепустки, та 6 жовтня вирушили до Запоріжжя.
«Не вірилося, що весь цей жах закінчився. Що ми вже на вільній території. Чоловік каже – послухай, як тут птахи співають. А коли він повернувся з АТБ, першим ділом сказав – там стільки товару, так такі ціни!»
