Василя Луцького з Боярки повномасштабна війна застала зранку на пробіжці – він почув вибух у Василькові. Чоловік повернувся додому, подумав дві години та повідомив дружині, що він у свої 63 роки вирішив піти на фронт. Дружина разом із 8-річної донькою відпустили його без зайвих слів.
Його сини від минулих шлюбів Гліб та Вадік також вирішили піти на війну. 39-річний Гліб раніше служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, інший син не мав бойового досвіду. Однак їх відправили спочатку додому. Проте чоловіки записалися до тероборони, ходили в караул та будували бліндажі. Згодом укомплектували роту, старший син Василя Гліб став командиром відділення. У нього позивний був Барон, у Василя – Батя, а у Вадіка – Вадос.
17 квітня у них була присяга, а в кінці місяця запропонували приєднатися до добровольців, які їдуть «на нуль». З їхньої роти визвалися п’ять осіб, серед них Василь із синами.
У першому бою в Соледарі вони жодного разу не вистрілили. «Нас мінами накривало без кінця, ворог дуже переважав і чисельністю, і зброєю. Якби ми висунулися – смертники. Бліндажа не було, в окопчиках сиділи, накриті плівкою від дощу, – називали їх «гробіками». Але жодного разу нам не прилетіло», каже Василь,
Про бої у Бахмуті та в чому переваги його віку на передовій Василь Луцький розповів журналістам «Переяслав.City».
