Уже вранці 24 лютого жителі Івано-Франківська Сергій та Володимир Гупали були під центром комплектації у довгій черзі тих, хто збирався на війну. Тоді набирали бійців у 102 бригаду тероборони. Саме туди вони й потрапили. 11 березня разом з іншими відправилися на передову у складі зведеного батальйону добровольців.
«Пам’ятаємо, тоді на Сумах був прорив, не вистачало людей, аби закрити той напрямок, – розказує Сергій Гупал. – Комбат вийшов, мовляв, хлопці, хто хоче, бо треба. І ми вийшли разом з іншими хлопцями та відправились на Сумський напрямок».
Далі був Харківський напрямок, а від початку червня, вже понад пів року хлопці у Запорізькій області. Брати кажуть, там теж було доволі гаряче.
Брати всюди разом – по житті, у музиці, а тепер і на війні. Кажуть, це палиця з двох боків, адже завжди поруч є людина, в якій ти впевнений, а з іншого боку – це додаткові переживання. За словами Сергія, лише кілька разів окремо йшли на завдання – і це було найтяжче. Коли поруч нема брата – ні їсти, ні спати не можеш.
Позивні до них не клеяться, хоч і мають: Сергій – «Стаф», а Володимир – «Флокі». Та ніхто з побратимів їх так не називає, всі кажуть – «Брати». У відпустку Гупали також лише разом. Наприкінці грудня приїхали додому через травму Сергія. Той жартує, що це наслідок фізкультури під час мінометного обстрілу. Невдало стрибнув в окоп і тепер має цілий букет проблем з ногою, потрібна реабілітація.
Про свої будні в окопах та чим вони планують зайнятися під час лікування брати розповіли журналістам “Репортера”.
