Ольга Головій очолила школу майже два роки тому. Стала директоркою, коли її потрібно було рятувати. Як каже, дали чітке завдання – шукати шляхи і виходити на новий рівень, щоб школа могла існувати. Тут діти і живуть, і навчаються. Більшість мають порушення в розвитку та потребують особливої уваги і звичайної любові. Працівники створюють такі умови, щоб вихованці почувалися, як вдома. Бо для когось цей заклад і є домом.
Більшість вихованців Заболоттівської школи мають порушення розвитку: діти з синдромом Дауна, аутичним розладом та іншими вадами. Деякі, розповідає Ольга Головій, практично не піддаються корекції.
«Ці діти зазвичай – із проблемних сімей, де батько чи мати або зловживають алкоголем, або самі мають інвалідність, тож належного догляду своїм чадам не можуть забезпечити. Ці родини не мають навіть за що купити продуктів, одягу чи елементарних засобів гігієни. Тож цей заклад для них – життєва необхідність. Тут вони мають те, чого їм не дадуть у сім’ї. Лише 20 відсотків батьків можуть забезпечити дітей необхідним»
Основна проблема закладу у час повномасштабного вторгнення – недофінансування. Для Заболоттівської спецшколи, розповідає директорка, наразі не вистачає майже трьох мільйонів. І це – лише на зарплату педагогічним працівникам, не кажучи про інші потреби. Є, звичайно, усвідомлення, яких грошей вартує протистояння російським окупантам. Тому, аби школа була забезпечена необхідним, доводиться шукати благодійників і залучати додаткове фінансування.
Заболоття розташоване усього 7 кілометрів від білоруського кордону. Коли почалася війна, усіх дітей адміністрація змушена була відправити в їхні сім’ї. І далі аж вісім місяців, відповідно до розпорядження обласної адміністрації про дистанційне навчання у зоні в межах 50-ти кілометрів від білорусі, в них не проводили очного навчання.
Увесь час вихователі підтримували зв’язок з дітьми, які, як і всі, були налякані. Коли відновили навчання, вихованці з великою радістю повернулися до школи. І що важливо – вони знову нагодовані, одягнуті і доглянуті.
У закладі облаштували укриття, під час тривог діти мають можливість там малювати. Педагоги намагаються створити таку атмосферу, щоб вони не акцентували на цьому увагу і це не позначилося на їхній психіці, адже вихованці й так дуже вразливі.
З початку війни, поки діти були в сім’ях, працівники організували в закладі плетіння сіток, готували і передавали смаколики для ЗСУ: ліпили вареники, смажили налисники, пекли пиріжки. Колектив і жителі селища згуртувалися та разом допомагали фронту. Люди несли з дому все, що було потрібно.
Державна політика нині спрямована на підтримку інклюзії. Однак, визнає співрозмовниця, для України саме зараз, у час повномасштабної війни, реалізувати усе якісно та досягнути загального результату буде важко.
«Можливо, колись, коли матимемо високий рівень розвитку і, відповідно, хороші фінансові показники, тоді й буде результат. Нині ж батькам головне, щоб дитину нагодували, вдягнули, щоб вона була під цілодобовим наглядом. Інклюзивна освіта передбачає 10 годин у тиждень. Для проблемних дітей це дуже мало. Тому вона не замінить спеціалізованих закладів, у яких вихованець отримує усе, що потрібно. Ми бачимо, який результат мають діти, навчаючись в школі. Адже з ними треба постійно займатися. Тільки тоді є динаміка»
