Сергію Дружиновичу – 44 роки. З травня 2022-го він – військовослужбовець Сил спеціальних операцій, оператор безпілотних дронів. Солдат має позивний «Скіф». Із лютого 2021-го і до повномасштабної війни Сергій Дружинович працював директором закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 2 міста Ковеля. Він освоїв кілька спеціальностей, має досвід волонтерства та спроби вибороти мандат народного обранця. Ця війна для нього розпочалася не 24 лютого 2002-го, а в 2014-му – з Добровольчого українського корпусу.
Як командир відділення Добровольчого українського корпусу Сергій Дружинович перебував у зоні проведення Антитерористичної операції. У серпні 2014-го добровольці поїхали на Дніпропетровщину, в Покровськ. Там база була.
«А буквально через два тижні після цього вже були в Пісках, тобто біля Донецького аеропорту. У нас тоді поїхало 12 чоловік. Слава Богу, тоді всі вернулися живі. Тоді ж, у 2014-му, прийшло усвідомлення, що ця війна надовго і що нас чекає багато страшних подій»
Зараз Сергій думками не раз повертається до початку цієї війни. Багато згадує, аналізує. Є запитання, які не дають спокою. Як, наприклад, чи реально було дати тягла росії та погнати з наших земель тоді, а не «подарувати» стільки часу на нарощування сили? Чому влада так боялася добровольців, що траплялося навіть таке, що наші військові оточували їхню базу з вимогою здавати зброю та переходили в ЗСУ?
Коли почалася повномасштабна, багато друзів Сергія, із якими він воював у складі ДУКу, повернулися із заробітків за кордоном додому. І пішли в тероборону. Тим паче, що тоді існувала велика загроза вторгнення російських військ з боку Білорусі. Таких добровольчих неформальних об’єднань у березні 2022-го на Волині, як і в Україні, виникло чимало. Тож, маючи досвід вишколів для цивільних на базі Центру навчально-патріотичного виховання «Волинська Січ» і реальної війни, ковнельчани почали проводити навчання для тих, хто вирішив боронити Україну. Це тривало кілька місяців.
«А потім мені запропонували доєднатися до Сил спеціальних операцій ОЗСП «Любарт»
Сергій Дружинович каже: у військовому забезпеченні є критичні прогалини. Наприклад, стосовно безпілотників. Їх не можна отримати від ЗСУ, бо придбання таких технічних засобів не закладене у бюджетах.
«Тому багато таких постів, де збирають на дрони, я нормально сприймаю. Але тут теж треба враховувати чимало нюансів. От пишуть: «Нам треба «мавік» чи якийсь інший безпілотний комплекс». А поцікавтеся, чи людина має сертифікат, що вона пройшла навчання на оператора? Воно, до речі, безкоштовне для ЗСУшників – лише б було бажання. Усе це дуже важливо. Бо «очі» війську треба. Коштує такий прилад чимало. Тож його найперше треба не втратити. І він має приносити користь. З «ютубу» ж бути оператором не навчишся, бо є дуже багато тонкощів, пов’язаних із війною. Тут, у тилу, літати – одне, там, на передовій, – геть інше»
Військовий каже: вони зараз націлені суто на техніку. Без неї росіяни не зможуть нормально воювати. «Гради», танки, БТРи треба знищувати. Після цього наша піхота зможе все зачистити. На думку Сергія, треба розуміти, що дрон, наприклад, за 60 тисяч гривень може нести міну, але тільки – в один бік. Це доцільно та вигідно з економічної точки зору, коли так «завалять» танк, який вартує 60 мільйонів. Тому, наголошує співрозмовник, така робота – це завжди щось схоже на полювання. А всі, хто літає на дронах, – мисливці за росіянами.
«Бо як це працює? Ми піднімаємося, дивимося, що де робиться, і практично одразу оператор вносить всі дані у свій планшет. До програми зі своїх пристроїв доступи мають командири танкових, артилерійських підрозділів, вище командування. Вони майже в онлайні бачать ситуацію, що міняється на фронті: ось там пройшли двоє росіян, ось там дистанція з’явилася. І так, у режимі реального часу, моніториться ситуація та ухвалюються рішення, куди треба «шмаляти» або летіти з вибухівкою»
«Важливо для перемоги, що у нас – інша мотивація. Росіяни лізуть на наші землі, ми ж боронимо своє. І тому вчимося швидко. Іноземні інструктори ж реально від нас, українців, у шоці. Плюс ми ще й удосконалюємо їхню техніку. Скільки ж уже було такого, що ми їм показували, що їхня зброя ще те і те вміє… У цьому тільки погано те, що Україну зараз використовують як полігон. Але це дозволяє нам протистояти ворогу»
«Бачу, що люди вже втомилися від війни. Ніби розумію це. Але і їм треба зрозуміти, що війна продовжується. Бо зараз мені це нагадує 2016-й, коли про бойові дії знали лише на сході та купка людей, які продовжували волонтерити. І це лякає. Тоді було так, що сюди, на Волинь, це відголосся вибухів, стрілянини й смертей особливо не доходило. Не відчувалося розуміння щодо тих, хто воював. Здавалося, що є два різні світи – цивільних та атовців. Минулого року стрепенуло повномасштабне вторгнення і страх, що білоруси підуть. А зараз – самі бачите – знов багато хто дистанціюється від війни»
«Тяжкий зараз у нас всіх урок. Але так народжується нова, дійсно вільна Україна. Орієнтована на своє місце в Європі. Нам тільки зараз треба російських окупантів вигнати звідси. І не переставати працювати на розвал Московії. Бо інакше Росія знов прийде. То таке гидоття, що скрізь лізе. Воює, вбиває, руйнує. На жаль, росіяни не створені на прогрес, а тільки на регрес. Тому не вірю в перемир’я… До якого моменту воно? Скільки років мине, поки потужності свої нагонять і знов нападуть? Діти змушені будуть воювати чи онуки? Цю війну, яка триває не одне століття, зараз маємо остаточно завершити ми».
