Данило Чеботарьов потрапив до офіційних списків на обмін після дев’яти місяців полону. Він повернувся на рідну землю 16 лютого 2023 року, разом із сотнею інших військовиків. За останній рік юнак схуд на 23 кілограми, отримав сильну контузію. Зараз проходить реабілітацію у київському шпиталі.
«Із 2014 року, коли на Донбасі почалася АТО, Данило спав із прапором України під подушкою, йому тоді було 12 років, – згадує мама Леся Чеботарьова. – Мій батько був військовим, все життя працював у Львівському військкоматі. Там Данило стояв на військовому обліку. Коли прийшла повістка, він взяв мене за руку і сказав: «Мамо, я піду служити»
У квітні 2021 року Данила Чеботарьова призвали на строкову службу в 12-у бригаду оперативного призначення Національної гвардії України. Військова частина 3057 розташовувалась у центрі Маріуполя.
«Він написав мені повідомлення: «Мамо, я йду в Нацгвардію. І в Маріуполь». А я так плакала і кричала на весь куток, бо знала, що там зовсім недалеко ідуть бойові дії. Я настільки переживала, що мені навіть дзвонила психолог із військової частини, з тиждень зі мною бесідувала. Я тоді трохи заспокоїлась. І син дзвонив, казав: «Мам, тут так гарно, так тепло, все добре»
На початку лютого Даня приїхав у відпустку на кілька днів. У нього було стільки емоцій, очі горіли! Він закохався в Маріуполь, мов у дівчину. Навіть хотів залишитися там, орендувати з другом квартиру і продовжувати службу за контрактом.
«Ми знали, що до кордону росіяни стягують війська, але серйозно це не сприймали. 16-го до нас приїжджав навіть Президент Володимир Зеленський. А зранку 24 лютого всіх підняли по тривозі з командою: «Повна бойова готовність». Я служив у роті конвою, то нас залишили охороняти частину. Ми взялися за укріплення будівлі, позакладали вікна мішками з піском, готувалися давати відсіч»
«Востаннє ми з Данилом поговорили 21 березня. Він мені не зізнався, що вони на «Азовсталі». Сказав: «Стою дивлюсь на Азовське море». А потім після паузи: «Мам, міста більше немає». Пообіцяв подзвонити наступного дня, як буде зв’язок. Але після того на півтора місяця настала повна тиша»
16 травня 2022 року стало відомо про вихід українських захисників із «Азовсталі» за наказом вищого командування заради збереження життя людей. Разом із іншими строковиками Данило Чеботарьов вийшов із території заводу 17 травня.
«Нам оголосили наказ: скласти зброю й виходити з «Азовсталі», – розповідає Данило. – На виході стояла машина, куди ми її скидали. Виходили групами по десять осіб. «Азовців» на постах відразу фільтрували, допитували. Ми пройшли обшук і на відеокамеру назвали свої дані. Нас посадили в автобуси. Представники Червоного Хреста роздали воду і бланки, де треба було написати телефон і дані рідних. Близько восьмої вечора ми почали відправлятися, в колоні було автобусів дванадцять, може, більше. Свій телефон я розбив ще на заводі, щоб не ризикувати. Із собою взяв лише документи. В автобусі ДНРівці забрали годинник»
Данило Чеботарьов опинився на території колишньої виправної колонії смт Оленівка Волноваського району Донецької області.
«Ми жили в бараках. Там було велике спальне приміщення, окремо кімната виховної роботи, туалет. Перший місяць дуже хотілося спати. Прокидався тільки, щоб поїсти. Перше, що я пам’ятаю, дали хліб, пюре і котлету, але це була одноразова акція. Хоча побачити хліб уперше за стільки місяців було як шок. Перші два тижні давали їжу раз у день. Були дні, коли взагалі не годували. На території колонії росли фрукти, але нам не дозволяли їх брати і вони просто згнивали. Були проблеми з водою. Готували їжу на технічній воді, але і її економили. Про те, щоб помитися, не було й мови»
В кінці травня Лесі Чеботарьовій зателефонували з Червоного Хреста, повідомили, що Данила зареєстрували як військовополоненого. А за кілька днів мама побачила у фейсбуці відео з автобуса під час в’їзду в Оленівку, серед яких впізнала свого сина.
«Я до ранку не заплющила очей, всю ніч проплакала. Яке те відео заціловане, замолене! Данила насправді не було у списках полонених, і що він там, я підтвердила саме цим відео у Координаційному центрі в Києві. Коли в липні стався теракт в Оленівці, лікарка сиділа біля мене добу – я думала, що не переживу той день. Чекати списки загиблих і молитися, щоб твоєї дитини там не було – це найстрашніше»
Рідні строковиків військової частини 3057 в якій служив Данило, створили ГО «Вояцький визвіл». Разом з іншими родичами військовополонених захисників України ходили на масштабні мирні акції на Майдані Незалежності у Києві, зверталися до української влади та світової спільноти з проханням сприяти найшвидшому обміну.
У грудні 2022 року Леся Чеботарьова у складі делегації з восьми осіб, серед яких дружини й матері військовополонених, зустрілася з Папою Римським у Ватикані. Їхня розмова тривала близько п’яти хвилин. Наприкінці аудієнції жінки подарували понтифіку вишитий рушник.
Тим часом Данила з вересня перевели у 27-у виправну колонію в місті Горлівка на Донеччині. Там з ними обходилися дещо краще, ніж у Оленівці, каже хлопець.
«Якщо в Оленівці до нас докопувались через будь-яку причину, чинили сильний психологічний тиск, то в Горлівці були тільки дисциплінарні покарання. Перевіряли кожні дві години, чи не спимо в неналежний час. За це карали: 20 ударів палицею або 200 присідань. Але це ще нормально. Коли ми тільки приїхали в Горлівку, то усіх підряд гатили добре. Сказали, що це така традиція. Але начальник зони, коли подавав у відставку, останнє розпорядження дав, щоб нас не чіпали. Тож тим, хто приїхав на місяць раніше, дісталося більше»
«Ми вірили, що буде обмін, але не сподівалися, що швидко. Поки в Оленівці ловило українське радіо, чули про акції у Києві, і я розумів, що мама теж там. У горлівській колонії був один працівник адміністрації. Напередодні Нового року після чергової перевірки, під час яких нас тричі в день змушували співати гімн росії, він побажав: «Ну, щоб усі скоро були вдома!». Там теж є адекватні люди, але їх мало. 14 лютого після обіду він мене спитав, чи маю передягтися в щось цивільне. Тоді зажевріла надія. До півночі почекав, ліг спати. Наступного дня пообіді прийшов замначальника зміни, сказав: «У тебе є дві хвилини зібратися». З колонії тоді обміняли мене одного»
«Десь за годину після оприлюднення офіційної інформації подзвонив Даня: «Мама, це я. Я в Україні». І друга фраза: «Мамо, наших потрібно визволяти». Вдосвіта наступного дня я вже була у Києві. Перша наша зустріч була дуже емоційна, на прохідній в лікарні. Обійняла його, а там немає що обіймати – одна курточка. Син схуднув на 23 кілограми. Дякувати Богу, не був поранений, але отримав сильну контузію і струс мозку. Зараз проходить реабілітацію у київському шпиталі»
Вперше обійнявши сина, пані Леся плакала і сказала: я тебе тепер нікуди не відпущу. Але після реабілітації Данило хоче повертатися на службу за контрактом і йти на передову. Каже: «Мамо, а хто буде мститися за хлопців і за Маріуполь?»
