Свій будинок Тетяна і Леонід будували протягом 14 років. Планували його добудувати, доки їхній син, дев’ятикласник Максим, навчається у школі. Попри невеликі зарплати всі зароблені кошти вкладали у власний дім. Описуючи події війни, обоє зітхають: жодного разу не відвезли сина на море.
Повномасштабне вторгнення Росії Тетяна зустріла дорогою на роботу в Бучу. Згадує: проїжджаючи сусіднє село Кухарі водій та пасажири автобусу почули вибухи, але не надали їм значення. У те, що Росія здійснила наступ, ще ніхто не вірив. «Директор школи скинув повідомлення у групу, щоб батьки не відправляти дітей у школу. І я зрозуміла, що це правда — почалася війна», — каже жінка.
Перші три бомби, які скинули росіяни на Підгайне, впали поруч із будинком родини. В домі вилетіли вікна та впали люстри, на кухні обвалилася стеля. Із 27 лютого сім’я ховалася у погребі своїх сусідів. Одного разу Тетяна із сином заснули в домі в той час, коли росіяни бомбили село. Жінка прокинулася від того, що на неї почала сипатися штукатурка. Після цього рідні вирішили виїжджати із рідного села. Попри постійні обстріли родина не брала із собою цінних речей, сподівалися, що дім вціліє. Однак через два дні після того, як сім’я виїхала, їхній будинок згорів. Найімовірніше — від фосфорної бомби. Залишився лише сарай, який загасив сусід.
За чим найбільше у згорілому будинку жаліє Тетяна вона розповіла журналістам «Громадського радіо».
