На задній двір моргу у Слов’янську під’їжджають два буси-рефрижератори з чорними військовими номерами. На одному з них напис «На щиті» — це символічна назва гуманітарної місії ЗСУ, що займається пошуком та перевезенням полеглих у боях. З початку повномасштабного вторгнення в Україну у цивільний морг почали звозити тіла загиблих українських військових. Із часом тут також з’явились пакети з тілами загарбників.
Полеглих захисників України та ліквідованих росіян у моргу сортують за принципом «свій/чужий» і складають у різних кутках «приймальні». Ще зовсім юна медсестра, єдина з працівників установи, яка за понад вісім місяців великої війни не виїхала зі Слов’янська, позначає мішки з росіянами трьома буквами «орк», але описує їхні тіла для патологоанатома так само ретельно, як і в медичних висновках наших загиблих солдатів.
Армійці з гуманітарної місії кілька разів на тиждень приїздять сюди — тіла своїх та ворогів вони буквально руками забирають із місць запеклих боїв. Далі загиблих захисників України, чиї особи вдалося встановити, доставляють у морг у Дніпро чи й зразу на поховання. А от для росіян шлях додому виявляється значно довшим — їхні тіла тижнями й місяцями очікують у вагонах-рефрижераторах, зокрема під Харковом та Києвом.
36-річний полковник Олег Нещадим — начальник пошукової групи СІМІС (англійська абревіатура для організації, що українською зветься цивільно-військове співробітництва – R.), куди входить місія «На щиті».
До повномасштабного вторгнення офіцер бачив на полі бою здебільшого полеглих українських армійців і ліквідованих терористів із псевдореспублік, а з 24 лютого, як сам каже, «зіткнувся також із потоком кадрових російських військових».
«Повага до смерті, — каже Нещадим, запалюючи цигарку, — одне з того, що відрізняє нас від росіян. Мені неприємно торкатися тіл ворогів навіть у двох парах рукавичок, але я розумію, що їх також треба буде по-людськи поховати»
За понад вісім місяців великої війни полковник Нещадим та його підлеглі мали загалом більше як сотню пошукових та логістичних місій, в яких знайшли, перевезли і буквально руками забрали приблизно 900 тіл: 200 з них належали українським солдатам, решта — росіянам.
«Певно, найбільше убитих ворогів, — пригадує Нещадим, — було на Київщині. Бачили знімок, де на тельняшці російського десантника, що пішов «на концерт Кобзона», викладена купа ювелірних прикрас? Жіночі каблучки, сережки, браслети. Це ми фоткали. Вони взагалі багато чого тягнуть: мені траплялися тіла з двома годинниками на руці, з купою крадених гривень, кредитних карток українських банків, з баулами одягу, включно зі спіднім. А пральні машинки, фени, телефони… Ну сарана ж: приходять, щоб убивати і грабувати, а врешті самі тут гинуть».
До бусів-рефрижераторів, де вже лежать тіла росіян, під’їжджає військовий позашляховик. З авта виходять бійці одного з батальйонів ТрО, що закріпилися на щойно звільнених землях. Військові вітаються з усіма і вже за хвилину доволі емоційно говорять із полковником Нещадимом. Двоє ТрОвців в один голос розповідають, що недалеко звідси виявили ще з десяток тіл, імовірно, наших армійців. І, хоч зараз у небі над тим місцем триває гучна артилерійська дуель, просять полковника якомога швидше забрати полеглих.
— Та звісно, — Нещадим анітрохи не вагається. — Поїдемо, глянемо, заберемо. Дякую вам, хлопці.
Про те, як повертають додому загиблих українських воїнів з Донеччини розповідають журналісти «Reporters».
