Від початку жовтня ЗСУ звільнили від російської окупації десятки населених пунктів Херсонської області. Більшість із них перебували під окупацією понад пів року. Поки наступ Збройних сил України на півдні просувається далі, місцеві у звільнених селах починають поволі оговтуватися від життя з росіянами.
Село Біляївка, що на Херсонщині більше ніж пів року воно перебувало під окупацією російських військових, але в жовтні ЗСУ його звільнили. Біляївка нині дуже зруйнована та майже порожня. З усього села лише в декількох хатах лишилися місцеві.
На подвір’ї біля одного будинку бачимо стілець із тазиком та розкидані пляшки з водою. Заходимо у двір з надією зустріти когось, але на наше «Добрий день» ніхто не відповідає. Аж раптом помічаємо, як з іншого боку вулиці полем іде літня жінка.
Її звати Тетяна. Всі сім місяців окупації вона залишалася в селі. російська ракета впала просто в її город. Той обстріл вона згадує з жахом:
«Чотири дні вони безперестанку обстрілювали нас, повилітали всі шибки у хатах. Робили це навмисно, аби люди повтікали з села».
До хат росіяни заходили з собаками, згадує жінка, забирали в людей телефони та перевіряли документи. На релігійне свято Благовіщення на її вулиці росіяни вбили хлопця: «Йшов вулицею, а росіяни його застрелили». Сама жінка під час одного з обстрілів отримала поранення уламком у груди.
Ми йдемо вулицею далі. За посіченим, мов решето, червоним парканом бачимо чоловіка. Він прибирає біля свого будинку. Григорій Олександрович щойно повернувся додому: майже всю окупацію прожив у сестри в сусідньому селі. В його хаті в цей час господарювали росіяни. Чоловік запрошує нас на подвір’я, де стоїть темно-зелена автівка з літерами Z.
«Це кацапська, — пояснює нам одразу Григорій Олександрович. — Покинули її мені тут. Хай наші військові забирають на запчастини, мені вона не потрібна».
У місцевій школі окупанти утримували та катували людей. Їх привозили із сусідніх сіл — Осокорівки, Петрівки, Михайлівки та Любимівки — і могли тримати тижнями, а інколи місяцями. Пан Володимир колись у Біляївці був старостою села, окупанти дізналися про це і схопили його. Три місяці чоловік провів у полоні.
«Вони привели мене до школи й ударили в живіт, я знепритомнів, але чув, як хтось казав: “Дихай, дихай”. А далі я не пам’ятаю. Зв’язали руки, ноги й очі, так що я нічого не бачив. Прокинувся за якийсь час, чую, що біля мене наче чоловік лежить. Я питаю в нього: “Де ми, що зі мною?” Аж раптом з іншого кутка кімнати чоловічий голос говорить: “Не чіпай його, він мертвий”», — розповідає Володимир.
