Олена Герцеску разом із мамою, 65-річною Аллою Надточій живуть у Педоричах, що у Великобудищанській громаді. Евакуювалися сюди із Циркунів, що на Харківщині — пані Алла у травні минулого року, а Олена — наприкінці літа 2022-го.
Педоричі стали другим домом для них під час повномасштабного вторгнення. Сюди жінки евакуювалися разом із 13-ма собаками та 10 котами.
Коли їдеш на Педоричі, здається, що мандруєш десь на край світу. Власне не на край світу, а на край Гадяччини — від Педоричів до межі із Сумщиною кілька десятків метрів. І вже коли майорить умовний кордон із сусідньою областю і вже не чекаєш ніяких поселень, крізь сосни вигулькують хати. В одній із них і поселилися Олена Герцеску із мамою. Біля їхнього будинку на стовпі лелеки облаштували гніздо. Коли в’їжджаєш у село, його одразу видно. В Україні існує повір’я, що чорногузи не в’ють абиде своїх гнізд, а лише біля обійсть добрих і працьовитих людей.
До повномасштабного вторгнення Циркуни були добротним селом. Тут працювали два м’ясокомбінати, дві меблеві фабрики, магазини, розташовувались склади ринку «Барабашово». Коли росіяни зайшли у Циркуни 24 лютого 2022 року, вони подумали, що це вже Харків.
Зараз Олена про окупацію розповідає з усмішкою на обличчі. Хоча тоді було зовсім не до сміху. Перші два тижні були як у пеклі. Люди сиділи по хатах і боялися виткнути надвір носа, щоб не потрапити на очі росіянам. Родина Олени жила на запасах у погребі. Світла, зв’язку, тепла не було. Їх рятувала стара грубка, яку не викинули на випадок «а раптом щось станеться» — біля неї можна було і грітися, і варити їсти – і тваринам, і людям.
Вже коли їсти не було нічого, сусіди мінялися між собою продуктами. Олена говорить, що найбільше під час окупації хотілося чомусь саме цукру, щоб пити солодкий чай. Ще сутужніше було із їжею для тварин. Певний час Олена давала старі запаси комбікорму, який дуже економили, а коли й він закінчився, пробувала варити пшеницю. Під обстрілами Олена разом із сином ходила на місцевий м’ясокомбінат — коли почалося повномасштабне вторгнення власники почали роздавати циркунівцям ковбасу, а пізніше й м’ясо — без електрики воно псувалося. Олена ж забирала те м’ясо, щоб годувати тварин.
Циркуни були в окупації 72 дні. На початку травня село звільнили. Коли з’явився евакуаційний коридор, жителі Циркунів стали виїжджати. Олена відправила маму до її сестри у Харків. З вигнанням росіян легше не стало, село залишалося під обстрілами. Причому росіяни стали гатити по тій частині села, де жила Олена. Так вони прожили прожила у Циркунах до кінця літа — Олена доглядала за своїми хвостиками й навіть посадила город. Зорати землю було ніяк, тому жінка сапкою перекопала город. Обробляла його… на колінах — вираховувала час між прильотами, ховалася від снарядів у висохлому ставку.
Хоч їхній будинок отримав невеликі руйнування, Олена зрозуміла, що зиму вона із продірявленим від осколків дахом і стелею, яка протікала, без тепла не переживе — газу не було, дров заготовити ніяк. Олена зрозуміла, якщо буде примусова евакуація, про тварин ніхто не буде думати. Й почала шукати будинки, щоб виїхати. Одного разу у Фейсбук побачила оголошення, що у Великобудищанській громаді можна поселитися у пусту хату. Зателефонувала за вказаним номером. Виявилося, що на обійсті великий двір й господарі не проти, якщо у ньому буде така кількість тварин.
Коли приїхали у Педоричі, селяни кинулися допомагати переселенцям. Віддавали овочі, консервацію, будок у тварин не було – дістали соломи, пізніше організували й будки — частину привезли гадяцькі зооволонтери, частину замовили на місцевій пилорамі. Волонтерка Олена Гейко із Гадяча допомагала зі стерилізацією тварин і лікуванням. Самі господарі будинку допомагали облаштовувати для переселенців.
Олена і пані Алла говорять, що Педоричі дуже схожі на їхні Циркуни — поряд ліс і луки, є город і хата теж нагадує їхню – така ж невелика і затишна. Але все-таки їм дуже хочеться повернутися на батьківщину. Поки що у них такої змоги немає: більшість переселенських грошей родина витрачає на догляд за тваринами та проживання.
