Чорнобаївка з перших днів війни опинилася в епіцентрі ворожих обстрілів і в центрі уваги всього світу. Окупанти захопили поблизу села територію військової частини та аеропорту й постійно тероризували місцеве населення. Однак, попри життя в страху мешканці Чорнобаївки не втрачали сили духу і віру в перемогу.
«Коли вони з’явилися, було дуже страшно. Здоровенні машини їхні, форма темно-зелена – страшна. Вони були всі ніби створені з темряви. Було таке враження, як от сонце ховається за хмари й насувається морок»
Так про початок окупації розповідає мешканка Чорнобаївки – Лілія.
Лілія згадує, як загарбники завітали до неї. Поки одні грюкали у ворота, інші вже лізли через паркан. Усього з автоматами було 14 чоловік. Вони нишпорили у дворі, у хаті, на горищі й у підвалі – усе кругом передивлялися й перевертали. Ще й запитували господарів, чи немає в них зброї, чи не ховають українських солдатів, чи раді “визволителям”.
«Якщо щось відповідаєш не так, на тебе спрямовують дуло автомата, і ти стоїш, і не знаєш, чи вистрілить, чи пожаліє»
Крім рейдів окупантів, селяни потерпали й від обстрілів. Наче про якусь буденну подію розповідає Лілія, як до її сусідів-пенсіонерів на дах впала ракета.
«Вона летіла-летіла, з пів ракети відвалилося, а рештки оце тут ось на дах впали, і почало горіти. Я притьмом підключаю до крана шланг, залажу туди, а сама ж ще не зрозуміла, що то ракета, та давай її зі шланга поливати. А вона як холола, то аж шипіла»
Ракета була дуже великою й напханою шестигранними касетками, кульками й шайбочками. Лілія припускає, якби вона вибухнула, то, напевно, знесло б цілий квартал.
Про падіння ракети розповідає й очевидиця – сімдесятидворічна пенсіонерка Любов Хорольська.
«Це було влітку, 22 червня. Був сильний обстріл, потім – страшний гуркіт, ракета пробила нам дах і впала на горище. Я на ту мить була тут сама. У мене дідусь працював у Херсоні, і якраз був на зміні»
Як пізніше з’ясувалося, людей врятувало те, що в ракети відлетіла вибухова частина, тому вона й не розірвалася.
А окупанти продовжували вриватися до помешкань. Одного дня вони з’явилися в хаті Любові Петрівни. Сталося це о пів на восьму ранку. Жінка ще спала, коли до неї увійшов озброєний військовий. Поки вона одягала халат, він роздивлявся все й заглядав до шафи, чи старі нічого, чи нікого, там не ховають. Коли Любов Петрівна вийшла у двір, побачила, що її чоловік сидить на лаві з подертими на колінах штанами.
«Той з автоматом почав виправдовуватися, мовляв, вони переплутали адресу. А дідусь мій гнівається, кричить на нього. Я його прошу припинити, мені страшно, бо в того на автоматі глушник накручений. Ну, стрельнув би тут діда з бабусею і все. І хто б нас шукав?»
Попри окупацію, Валентина та її чоловік – пенсіонер, не полишали своєї домівки. Вона розповідає, що в Чорнобаївці з самого початку війни було неспокійно – постійні обстріли, прильоти, але відтоді, як ЗСУ почали регулярно знищувати військову техніку окупантів у аеропорту, ворожі атаки на село стали ще жорсткішими.
«Особливо, коли наші в аеропорту їм добре попадали, то вони зганяли зло на нас. Одразу ж»
Після звільнення життя Чорнобаївки змінилося на краще. Валентина зізнається, що відтоді стало легше морально та й узагалі. Однак обстріли досі не припиняються.
Чоловіка Валентини поранило вже після звільнення Чорнобаївки, під час прильоту 5 лютого. Уже минуло 4 місяці, а травмована нога в нього ще й досі не загоїлася. Та й будинок їхній постраждав, усі вікна повилітали.
Однак жінка знаходить сили для усмішки й чекає на перемогу.
