Сергій Паштецький хотів стати військовим ще з дитинства. Після дев’ятого класу він вступив до Одеського військового ліцею, потім продовжив навчання в Київському інституті Національної гвардії України. 24 лютого він стояв у наряді в інституті, вже закінчив роботу з документацією і чекав завершення вахти. «Коли пролунали перші вибухи, я зрозумів – почалось, – згадує Сергій. – Нас швидко евакуювали з інституту, а вже за декілька годин відправили на Урядовий квартал. Там ми і пробули до початку березня, обороняли центр Києва, зокрема, Офіс Президента, Кабмін, Верховну Раду України».
Навесні Сергія відправили на службу до Одеси. Однак він вважав, що “відсиджується” в досить безпечному районі, поки його побратими гинуть на Південному та Східному фронті. Тож він почав писати заяви на переведення в інші бригади. Серед варіантів розглядав навіть полк “Азов”. За пів року зусиль молодий офіцер таки знайшов “свою бригаду” – 15-й полк Національної гвардії України.
Вже майже чотири місяці Сергій командує взводом у 15-му полку Нацгвардії України. Життя в окопах, відсутність води, світла і тепла, постійні обстріли – це все тепер його буденність. «Зимові свята також довелося проводити “під землею”, замість олів’є їсти сухий пакетований борщ, а новорічну ніч зустрічати під феєрверки розірваних ворожих снарядів. Але я не скаржуся. У нас на війні взагалі не існує проблем. Це ніби паралельний світ: тут усе відходить на другий план, і залишається лише одна задача – вижити», — каже Паштецький.
Як змінила війна 21-річного військового та чому українські бійці – не супергерої він розповів журналістам «Біляївка. City».
