Маргарита та Олег разом вже п’ять років. Воно познайомилися, коли чоловік служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Пішов туди добровільно, коли потрапив в зону АТО по мобілізації. Коли в нього закінчився контракт, то звільнився та переїхав на Первомайщину до Маргарити. Чоловік влаштувався на цивільну роботу, хоча це – не для нього. Для нього його товариші по службі були сім’єю, і він неодноразово про це говорив дружині.
На початку повномасштабного вторгнення Олег відразу побіг до воєнкомату. 25 лютого Олег поїхав на Миколаїв, а звідти вже за розподілом на Маріуполь. З 26 лютого він обороняв Маріуполь разом з усіма морськими піхотинцями 36-ї бригади.
Олег телефонував Маргариті щодня зранку о сьомій-восьмій годині і вони говорили по 2-3 хвилини. Востаннє це було 2 березня — Олег привітав сина з днем народження. З того часу більше Маргарита його не чула.
Наприкінці березня Маргарита дізналася, що її чоловік у полоні.
“Ми, жінки військових, робили велику помилку, коли писали в соцмережах: «Всі закрийте роти і мовчіть, бо ви їм робите тільки гірше». Ми закривали роти і мовчали, бо боялися зробити гірше. Не треба було мовчати. Азовці не мовчали. І ті, за кого кричали всі соцмережі, вже вдома. Ми теж хочемо, щоб наші рідні були вдома”, каже Маргарита.
Про пошуки чоловіка та боротьбу за нього Маргарита розповіла журналістам Гард. City
