Перші дні повномасштабної війни Віктор Лахно зустрів у Бердянську, а коли російські окупанти увійшли в місто, – партизанив у своєму рідному селищі в Запорізькій області. Вибравшись з окупації, приєднався до операції по деблокаді Маріуполя. Він один з трьох військових, хто полетів на гвинтокрилі у саме пекло – в оточене ворогами місто. Попри поранення, продовжував виконувати бойове завдання, і разом із захисниками та захисницями з Азовсталі, потрапив у російський полон. 25-річний хлопець провів у полоні 13 місяців. Його обміняли у червні цього року – це був крайній обмін військовополонених з Азовсталі.
На момент повномасштабного вторгнення Віктор перебував у Бердянську. У перший же день, хлопець взяв документи та пішов до місцевого військкомату – він вже був в оперативному резерві. Тоді біля будівлі зібралася велика черга з добровольців, і йому сказали прийти наступного дня. Хлопцям сказали, що в Пологах будуть формувати Тероборону, тому їх повезли туди. На початку вони патрулювали найближчі населені пункти та лісосмуги для виявлення ворога. Одного разу навіть взяли окупантів у полон, а їхні техніку та зброю забрали. Вони вже знали, що з двох направлень в їхній бік прямує по 100 одиниць ворожої техніки.
«Я сказав хлопцям: «Хто хоче додому – йдіть. Нікого не змушую. Але це наша земля, і ми маємо її захищати»
В якийсь момент хлопці, що партизанили, опинилися в оточенні. Коли вже рашисти почали обшукувати будинки та шукати їх, Вітя зрозумів, що час їхати на підконтрольну Україні територію.
У Запоріжжі він почув інформацію, що збирають бажаючих на деблокаду Маріуполя. Вітя став одним з трьох добровольців. Таких вильотів було декілька – щоб доставити необхідний вантаж та підкріплення, а також забрати важко-поранених. Деякі з гвинтокрилів збили росіяни.
На місце вони прибули 4 квітня. Вже у Маріуполі, коли почали завантажувати на борт поранених, почався артобстріл. Протягом трьох днів Вітя займав вогневий рубіж та стріляв по окупантам, які направлялися у їхній бік. Їжі майже не було. Три доби вони розтягували банку огірків і сардини на чотирьох бійців.
Пізніше їх позицію почали сильно обстрілювати. Військовим довелося її залишити, коли на них пішла ворожа техніка, проти якої в хлопців не було нічого. Тоді вони заховалися у старій будівлі з саману. Вітя сказав хлопцям зайняти позицію, а сам виліз на горище. Але його помітили, та застосували міномет. Перший розрив – 200 метрів від нього, другий – вже 100, далі – ще ближче.
«Я ніколи не вірив у Бога, а тоді закурив і почав подумки звертатися до нього. Використав звертання, бо молитви не знаю. І тоді я пообіцяв – якщо я зможу вижити, якщо повернусь в Україну, то обовʼязково піду до церкви, а також охрищуся»
Оборона Маріуполя тривала 86 днів. Після запеклих боїв, за наказом вищого військового командування, захисники Маріуполя вийшли з Азовсталі. Перші бійці почали виходити з території заводу 16 травня – тоді виносили поранених. Віктор “Лелека” вийшов з Азовсталі 17 травня.
«Коли ми вже знали про наказ, ми випадково знайшли чай та заварили його. Виходимо з кипʼятком на вулицю – погода така класна, теплішає, але навколо все зруйновано. Над нами літає російський «Орлан» та дрони, а ми сидимо, куримо, пʼємо чай і розуміємо, що це кінець… »
Бійців везли автобусами близько доби. Рухатися було заборонено, а руки постійно мали бути на видноті. Всіх одразу привезли в Оленівку до бараків. Ці бараки розраховані на 200 чоловік. Вітя зайшов одним з перших, обрав собі ліжко та одразу заснув. На той момент наші військові не їли вже понад добу. Все більше полонених прибувало в населений пункт, бараки тільки заповнювалися. В результаті, в одному бараку опинилося 700 людей. На одному ліжку лягали пʼятеро, всі інші розміщувалися на бетонній підлозі – один на одному. Хто – в загальній кімнаті, хто – в коридорі, дехто лягав навіть у вбиральні.
Графіку прийому їжі не було. Могли підняти як о другій ночі, так і о четвертій ранку. Душу також не було. З часом рашисти поставили дві бочки – кожна місткістю по 500 літрів. Періодично приїжджала пожежна машина і заливала туди воду.
Вітя згадує, що у якийсь момент хлопців почали вивозити з тюрми. Зазвичай це відбувалося вночі. Хтось з окупантів заходив у барак, оголошував перелік прізвищ, і вони йшли на вихід з речами. І так забирали по 200 чоловік. Всі інші сподівалися, що хлопців везли на обмін. Одного разу назвали прізвище Віті, посадили в автозак та повезли в невідомому напрямку. Як виявилося, їх повезли на “прийомку” – так називають болючий захід у тюрмі, який зазвичай супроводжується моральним тиском та фізичними побоями.
В Оленівці Вітя пробув протягом чотирьох місяців, потім його перевели у Горлівку.
Тільки у червні цього року Вітю обміняли – це був крайній обмін оборонців з Азовсталі. Везли військовополонених з пакетами на головах. А коли до них в автобус зайшли представники ГУР МО України, і сказали: “Ви – герої! Тож, го лови вище!”, так вони і зробили.
