Віталія Крупінича війна застала у студентському гуртожитку в Мелітополі. 24 лютого рано-вранці телефонувала матір його дівчини та повідомила про вибухи у Каховці. За кілька хвилин уже почалося бомбардування Мелітополя. Того ж дня хлопець перебрався до приватного будинку батьків. Вже 25 лютого пролунали вибухи неподалік їхньої оселі – російські військові розстрілювали будівлю СБУ.
За чотири дні війни Мелітополь різко змінився. Місто, що заполонили російські військові та техніка, стало сірим і чужим. Розграбовані супермаркети АТБ та Сільпо, військові з автоматами через кожних 100 метрів уздовж центрального проспекту та нескінченні черги.
«Я бачив, як люди божеволіють і починають колаборувати. Я добре знав їх. Вони на кожному розі кричали, що патріоти і носили вишиванки, співали українських пісень. А потім виявилося, що не такі вже й патріоти, бо за мить стали зрадниками. У мене колаборантом став куратор групи в університеті, класна керівниця зі школи. Це дуже неприємно. Але тепер ловлю себе на думці, що навіть у мирний час десь усередині мене закрадалася підозра, що з цими людьми щось не так. Саме від цих вчителів я найчастіше чув фразу “Мені за ці позашкільні заняття не заплатять”, каже Віталій.
У квітні родина Крупінічів вирішила виїхати з окупованого Мелітополя до Марганця на Дніпропетровщині, а згодом Віталій із батьком переїхали до Запоріжжя. Там хлопець ходив допомагати до Мелітопольського центру допомоги «Саме тут». Куратор у волонтерському центрі запропонував йому роботу за фахом, а саме викладати у мелітопольському професійному коледжі культури та мистецтв, що переїхав до обласного центру.
Попри роботу Віталій продовжує допомагати. Разом із мелітопольською командою «Саме тут» хлопець став одним із найперших волонтерів, які заїхали до прифронтового Херсона.
Що відчував Віталій, наблизившись до Каховки, де досі перебуває його дівчина та що він думає про колаборантів він розпові журналістам «РІА-Мелітополь».
