Захисників, які загинули на війні, на Переяславщині вшановують із особливими почестями. Церемонії прощання відвідують сотні людей. Але мало хто знає людину, яка першою розділяє з рідними загиблого їхнє горе. І теж переживає тяжкий удар, приносячи найстрашнішу звістку – сповіщення про смерть. Ця робота лягла на плечі офіцера І-го відділу Бориспільського РТЦК та СП Володимира Мамітька.
Володимиру Мамітьку 54 роки. Він має звання майора. У переяславському військкоматі працює з квітня 2015-го. До того кілька місяців був в зоні АТО, був учасником одного з поворотних етапів російсько-української війни – боях за Дебальцеве на Донеччині.
У лютому 2015 року весь світ спостерігав, як з Дебальцівського плацдарму пішки, на підбитих машинах, із пораненими на руках виходили українські бійці, після чого бойовики захопили місто. Володимир Мамітько служив у першому польовому вузлі зв’язку і свій пост залишив за наказом комадування останнім.
За даними Генштабу, з 18 по 20 лютого 2015 року в районі Дебальцевого загинуло 110 військовослужбовців, 270 було поранено, 7 — узято в полон, 18 зникли безвісти. 27 червня того ж року Володимир Іванович був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Першою втратою Переяславщини і однією з найболючіших для містян була загибель лікаря Остапа Левчука. У перші дні війни Володимир Мамітько особисто доправив добровольця разом з іншими військовими до частини. А на початку березня з 72-ї механізованої бригади йому повідомили, що Остап Левчук зник безвісти.
У Головному управлінні нацполіції у Києві, де в єдиній базі зберігаються дані про загиблих, яких не змогли ідентифікувати, Володимир Мамітько відшукав інформацію про місцезнаходження тіла загиблого Остапа Левчука. Він загинув від кульового поранення в голову під час евакуації поранених солдатів. Опізнання в одному зі столичних моргів Володимир Мамітько проводив особисто. Далі потрібно було повідомити рідним.
«Фактично це було перше сповіщення. Я повідомляв дружині. Це ніколи не роблять по телефону, тільки особисто. Найскладніше – підібрати слова, але це вчишся робити, відчуваючи людину, залежно від її стану, по ситуації. Коли сам бачив смерть і прожив життя, вчишся підбирати слова. Не знаю, де воно в мене береться, десь у підсвідомості. Хтось каже, що треба зачитувати офіційне сповіщення. Якби я так робив, це були б суцільні інфаркти. Говорити потрібно максимально коротко, простими словами. Головне – зробити все якомога обережніше, треба просто бути людиною»
Процедуру сповіщення про загибель регулює спеціальний протокол. Здебільшого алгоритм такий: коли в бойовому підрозділі є втрата, командир військової частини повідомляє про неї у відповідний військкомат, тепер територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Представники мають особисто сповістити родичів загиблого: батьків, дружину, братів або сестер, залежно від того, хто вказаний у справі військовослужбовця. Зазвичай цю функцію виконують офіцери групи морально-психологічного забезпечення.
«Кожен випадок був дуже тяжкий. Одного разу зайшли до будинку, ще ні слова взагалі не сказали, а дружина як стояла, так і впала вперед. Втратила свідомість, тільки встигли підхопити. Тому я завжди кажу, що сповіщення повинні приносити тільки уповноважені особи і обов’язково з медиком. Ні в якому разі не можна публікувати такі речі в інтернеті або говорити телефоном до офіційного сповіщення. Скільки по Україні було випадків, коли молодим жінкам ставало зле, а поряд нікого не було, хто б надав медичну допомогу. Діти залишалися сиротами»
Коректно сповістити родину про загибель захисника на війні – тільки перший крок. Далі РТЦК допомагає рідним в організації поховання. Супроводжує їх під час збору та оформлення документів, зокрема на отримання грошової виплати, щоб максимально зняти з них «паперові» питання. Для кожного випадку – мінімум 50 різних документів.
«У Переяславській громаді вже було більше 60 поховань. Бувало так, що вночі зустрічаєш тіло, вдень поховання, наступної ночі знову зустрічаєш»
Наприкінці церемонії прощання особовий склад поховальної групи знімає з труни військового Державний Прапор України та розгортає його над нею. Керівник почту – Володимир Мамітько, приймає стяг, і вручає його родичам зі словами:
«Від імені Президента України — Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України прошу прийняти цей прапор як символ держави, якій вірно і до кінця служив Ваш чоловік (син)».
