Коли у маленьке херсонське село Висунці увірвалися окупаційні війська, вони одразу ж почали проводили нескінченні обшуки, займалися мародерством, мінували поля. Утім, залякати місцевих мешканців їм не вдалося. Селяни продовжували працювати на землі, а їхні діти потайки навчалися за українською програмою.
Надія Миколаївна – висунківська пенсіонерка. ЇЇ син зараз воює під Бахмутом у складі ЗСУ. Згадуючи життя в окупації, Надія Миколаївна говорить, що воно було дуже тяжким. За її словами, окупанти робили різні провокації селянам, які продовжували працювати на полях. Сама ж вона весь цей час, прожила в підвалі.
«У мене того підвалу два з половиною на два з половиною метри, і два – висота. Оце я так жила. Але то нічого. Вижили й виживемо. Ми сильні, ми – українці!»
Висунчанка Тетяна розповідає, що разом з чоловіком і сином не полишала рідного села, хоча жити в окупації було страшно й дуже обтяжливо.
«Відтоді, як тут оселилися окупанти, вони робили все, що їм заманеться: заходили у двори, займалися мародерством. У нас представники так званої армії ДНР, як вони називали себе, забрали машину»
Чинити спротив Тетяна та її чоловік не ризикнули – дуже боялися за сина. Окупанти, погрожуючи зброєю, наказали їм замкнути малого десь у кімнаті, а потім забрали ключі від машини та, знявши номери, поїхали геть.
Довгий час єдиним засобом зв’язку у Висунцях було радіо. Почувши, що в Херсоні українські прапори, люди навіть не могли в це повірити. Коли ж до села зайшли українські військові зі старлінком, місцеві мешканці почали проситися почитати новини, дізнавалися домашні завдання дітям. Син Тетяни весь час навчався дистанційно в українській школі. На питання, чи навчання за українською програмою це принципова позиція, вона емоційно перепитує: «А як же інакше?!»
Місцева депутатка Наталя Іванівна Міщенко зізнається, близько місяця не могла усвідомити, що все це не дурний сон, і дійсно почалася війна, хоча висунківськими вулицями вже ходили окупанти. Згадує, першими до села зайшли буряти, які були більше схожі на обірванців, аніж на військових. Окопалися вони біля в’їзду до села.
«Вони всюди ходили зграєю, як шакали»
Окупанти щотижня ходили по хатах з перевірками, навіть сіно в людей розгрібали автоматами. Навідувалися ледь не щодня й до магазину, де працювала пані Наталя. Але вона стверджує, що не боялася і навіть ставила їм незручні запитання. Надалі загарбники заселялися й до місцевих будинків. Чимало їх мешкало в триповерховій будівлі, що задумувалася як готель-СТО, для далекобійників.
З гіркою посмішкою, Наталя Іванівна зізнається, що окупація дуже її змінила, раніше вона мала довгі чорні коси, але підстриглася налисо, бо їй ввижалися у волоссі воші, яких насправді не було. Так на неї вплинув стрес. Тепер жінка коротко підстрижена й сива, проте настрій має бойовий і піднесений.
«Тут наша земля, наше коріння, і ми її нікому не віддамо»
