Катерина Воронцова (прізвище змінено в цілях безпеки респондента) народилася та виросла у Рубіжному. Ще з дитинства знала, що буде акушером-гінекологом і після отримання медичної освіти влаштувалася за омріяною професією. 24 лютого нічим не відрізнявся від інших днів. Місто не бомбили і не обстрілювали, а про початок повномасштабного вторгнення дізналася лише з новин. До останнього сподівалася, що війна в Рубіжному не затримається надовго.
7 березня перший раз родина Катерини спустилася у підвал багатоповерхівки. Саме тоді почалися активні обстріли по місту. Наступного дня Рубіжне залишилося без світла та води. Телефони неможливо було зарядити. Найпекельніші дні були 7 по 15 березня. «Я прокидалася від того, що десь свистить ракета, а якщо свистить, то значить летить до тебе. Просинаєшся від вибухів, що поруч зруйнували дім. Усі ці дні ми сиділи у підвалі. Плутали день та ніч»
Її родина приїхала до Гадяча на Полтавщину в середині березня. Катерина забрала з собою лише чоловіка, дочку та домашнього улюбленця – собаку. Але у Рубіжному залишилася найрідніша людина — мама. Вона відмовилася їхати. За словами матері Катерини, у місті немає ліків у аптеках, самі ж аптеки розграбовані та зачинені. З лікарень вивезли все медичне обладнання, у школах спалили українські книги.
Про те, як вони вибиралися із Рубіжного під обстрілами та чим живе місто в окупації Катерина розповіла журналістам Гадяч.City
