Жовто-блакитний прапор на цвинтарі у Сарах з’явився у вересні минулого року, коли все село прощалося зі своїм односельцем Віталієм Волковим. Майже 25 років роботи – спочатку фельдшером на швидкій допомозі, а після її реформування на гадяцькій підстанції Миргородської станції екстреної допомоги — Віталій Волков рятував життя цивільних. У повномасштабної війни він вирішив допомагати військовим на фронті й пішов у військо добровольцем.
Про повномасштабну війну Волкових сповістили домашні улюбленці – вони гавкотом розбудили Віталія і Олену вночі на 24 лютого. Тварини реагували на вибухи – росіяни бомбили Миргород. А вранці 24 лютого Віталієві зателефонували із роботи і повідомили, що він має бути готовим до того, що спеціальній бригаді доведеться виїздити, щоб надавати медичну допомогу військовим.
Дружина Олена розповідає, що Віталій поставив її перед фактом, що їде на війну. У нього була броня, але Віталій її зняв і 7 квітня 2022 року сказав дружині, що вже пройшов медичну комісію:
«У нього було добове чергування 6 квітня, а 7-го, на Благовіщення, він мені сказав. Я нічого не знала про це його рішення. Він говорив, що на фронті він потрібніший, ніж тут. Його відмовляли йти на війну»
Про свою службу Віталій дружині розповідав мало. Майже місяць під Кураховим, потім під Павлівкою. У Павлівці було тяжко – навіть заховатися було ніде – ані можливості рити окопи, ані заховатися якогось дерева. А потім був Бахмут. Віталій не признався, де він. Натякнув, що він там, де виробляють шампанське, сіль та гіпсокартон. 19 вересня Віталій зі своїм підрозділом мав виїздити із Бахмута – їм нарешті давали відпустку.
Востаннє Олена говорила із Віталієм 19 вересня увечері. Пообіцяв, що перетелефонує вранці 20-го. Але дзвінок так і не пролунав. Погане Олена відчула, коли побачила біля свого дому працівників військкомату.
«Мені сусід зателефонував, каже, що біля мого двору стоять із військкомату, не можуть потрапити у двір. Я ще й подумала, що може тому й не телефонував, хотів зробити сюрприз. А коли відчинила хвіртку і побачила нашу місцеву фельдшерку, то все зрозуміла»
Тільки через пів року після загибелі чоловіка Олена дізналася обставини його смерті, коли на вручення ордена приїхав побратим Віталія. До цього вважалося, що Віталій загинув на нулі.
«Уже мала бути ротація, тож на нулі він не міг бути. Коли він мав їхати, був уже за двадцять кілометрів від Бахмута. Ми вже всі перехрестилися вдома, що він вийшов із того міста. 19-го вересня підрозділ готувався до виїзду на ротацію. Віталій готував машини, слідкував, у яких умовах будуть транспортувати поранених. У цей час росіяни здійснили авіаналіт на вокзал. Хоча підрозділ Віталія безпосередньо не був на вокзалі, усіх, хто готувався до виїзду, потрапили під осколки. А Віталій отримав смертельні поранення»
Після смерті чоловіка за давньою українською традицією Олена роздала одяг загиблого чоловіка. У шафі залишилася лише військова форма. Для сина Артема на згадку про тата і яким він був. Цього вересня хлопчик має піти до школи, йому ще немає шести років. Хлопчику ще не сказали, що його тата немає на світі. Олена говорить, що не знає, як це зробити, щоб не нанести травму, адже він дуже любить тата.
