Подружжя Голубів працювало на вугледарській шахті імені Миколи Сургая: дружина Анжела – машиністом електровоза, чоловік Олександр – підземним слюсарем, пропрацювавши під землею 28 років. 24 лютого у Олександра мав бути вихідний, а його дружина збиралася на нічну зміну. Однак зранку їм зателефонували з роботи із новиною про повномасштабний напад Росії на Україну.
Спочатку вони надіялися, що за кілька днів все закінчиться. Однак «прилітати» стало все частіше, а 12 березня почався масований обстріл Вугледара. Тоді загинуло восьмеро людей у лікарні, куди вони прийшли за медичною допомогою. Зрештою, обстріли стали такими частими і сильними, що Голуби мусили перебратися до підвалу, де просиділи до кінця березня.
28 людей протягом кількох тижнів жили у холодному підвалі при світли свічок, коли пропала електрика. Щоб зарядити телефони доводилося бігати на край міста, воду брали з каналізації. Найстрашнішими були нічні обстріли.
«У місті багато людей загинуло, – додає Олександр Іванович. – Вони цілилися туди, де були люди – в чергу за гуманітаркою або в місец, де воду брали. Хто стріляв, сумніву не було, бо прилітало з боку ворога». Загиблих спочатку відвозили на новий цвинтар, а пізніше через щільні обстріли хоронили вже прямо у дворах.
Як тільки на межі Вугледару навесні стала лінія бойового зіткнення, мешканців почали організовано евакуйовувати. Втім головна дорога з міста активно прострілювалася ворогом, тож вивозити людей владі міста доводилося в об’їзд. Анжела із донькою Анною поїхали першими спочатку автобусами до Покровська, потім у Дніпро, а потім вони виїхали до Швейцарії. Закордоном жінки пробули до кінця серпня 2022 року.
Чому вони повернулися та про плани відбудовувати наймолодшу вугільну шахту в Україні родина Голубів розповіла журналістам «Переяслав. City».
