Військовослужбовець з Бердянського району приєднався до батальйону «Азов» на початку його формування. Разом з побратимами боронив Маріуполь від російських загарбників. Ледь не загинув внаслідок авіаудару по Азовсталі. Кілька місяців перебував у полоні з маленькою «Біблією» та мріями про скору зустріч з родиною. Його життя обірвало халатне ставлення окупантів до полонених після вчиненої терористичної атаки по бараку в Оленівці. Дружина загиблого Героя розповіла Приморка.city історію їх родини.
Олександр (ім’я змінено за проханням родини) родом з Бердянського району у 2015 році і приєднався до тоді ще батальйону «Азов». За минулі 8 років Олександр дослужив до звання офіцера, а повномасштабну війну він зустрів старшим лейтенантом. «Азов» формувався на його очах, тож, він дуже зрадів, коли батальйон приєднався до складу Національної гвардії України.
На момент вторгнення, хлопці з «Азову» вже всі перебували у Маріуполі. Вони боронили місто, поки їх не відтіснили на Азовсталь. Там і знаходився Олександр аж до самого виходу у полон.
«Я намагалася дізнатися обстановку – що саме відбувається на Азовсталі, хто біля нього, як він. Спочатку він був в одному з бункерів зі своїм підрозділом, тиловим забезпеченням. Потім Редіс його забрав до себе, бо його допомога була потрібна в іншому місці. Тоді він опинився в одному бункері з командуванням»
«Ще до полону я перебувала у постійній напрузі. Він інколи пропадав, а потім надсилав стікер, ніби махав: «Привіт». Я боялась засинати, бо постійно думала, що це наша остання розмова, – каже жінка. – А потім він зник надовго, і коли нарешті вийшов на зв’язок, сказав лише: «Ви, мабуть, за мене дуже сильно молитеся, бо я вчора вижив дивом». Зазвичай він не допускав помилок, був дуже грамотним, а тут він писав з помилками»
Тієї ночі росіяни скинули бомбу на бункер, де спав Олександр. Він саме вийшов покурити, коли на місце його ліжка прилетіла бомба. Загинуло близько 11 людей, а на місці влучання утворилося велике вирвище. Ті, хто вижив, намагалися розбирати завали, щоб врятувати постраждалих, проте всіх витягти не вдалося. Він казав, що дуже болить голова, що він втратив друзів…
Ближче до 16 травня Олександр вийшов на зв’язок з дружиною. Він написав, що скоро Редіс зробить заяву. Пізніше командир оголосив, що їм віддали наказ здаватися у полон. Військових розподілили, і Олександр виходив з Азовсталі 20 травня, разом з командуванням.
«Останній раз ми його бачили за день до полону, він зателефонував по відеозвʼязку. Дочка плакала, а тато їй каже: «Доню, не плач. Все буде добре. Я зроблю все для того, щоб повернутися до вас»
У ніч на 29 липня 2022 року в Оленівці стався терористичний акт, в результаті якого загинуло понад 50 українських військових. Ще понад 100 військових було поранено. Це за офіційними даними, точні цифри і досі невідомі.
На кінець вересня відбувся масштабний обмін військовополоненими, з полону було звільнено 108 бійців «Азову». Повернулися і побратими Олександра, але його серед них не було.
Пізніше дружина військового пішла на зустріч для родин азовців, розпитувала про чоловіка його побратимів. Вони підтвердили, що Олександра витягли з-під завалів, що він був поранений. Тоді окупанти відправляли полонених без важких поранень у ДІЗО – дисциплінарний ізолятор. У жінки з’явилася надія, що, можливо, він там.
«Коли ми тільки приїхали у Київ, зустрілися тут з родинами азовців, що загинули на Азовсталі – вони ще не отримали їхні тіла. Тоді рідні приїхали, щоб провести ДНК-експертизу для ідентифікації загиблих, і не могли знайти лабораторію. Ми звернулись за допомогою до київської знайомої, і пішли туди з родинами тих військових, що загинули. Хтось тоді сказав, що рідним полонених також треба здати тест ДНК, і наша донька це зробила. Для нас, на той момент, це була просто формальність»
Родина Олександра відвідувала всі акції на підтримку полонених. Після чергової такої акції, 29 жовтня, дружині зателефонувала слідча і повідомила про збіг в ДНК, що помилки бути не може…
Вона знайшла його побратима, який був з ним в одному бараці в Оленівці, який також отримав поранення, а потім їх разом везли на КАМАЗі у Донецьк. Він розповів, що вибух стався близько опівночі. Що її чоловік отримав поранення тулуба, а також травмував руку чи ногу.
«Мій чоловік був у першому КАМАЗі, де крім нього було близько 15 людей. Вони лежали на холодній підлозі, той побратим знаходився поруч із Сашою, і постійно повторював: «Тільки не відключайся», – згадує дружина розповідь побратима. – Він розповів, що хоч мій чоловік і був вже слабкий, проте тримався у свідомості до кінця. А коли їх привезли, і цього побратима винесли з машини, вся його футболка пропиталася кров’ю»
Що далі було з Олександром – він не знає. Як виявилося, 10 серпня тіло військового вже у Києві. Протягом двох місяців він лежав у морзі, поки його родина невпинно шукала будь-яку інформацію про його долю. Поки вони ходили на всі акції та мітинги, сподіваючись під час наступного обміну побачили рідне обличчя.
Олександр помер від сильної кровотечі, після теракту він був у свідомості ще п’ять годин. Якби йому своєчасно надали необхідну медичну допомогу – він залишився би живий і повернувся б до своєї родини.
«Наша наступна зустріч, на яку він так чекав, відбулася вже у морзі. А на день народження дочки, якась жінка написала коментар під фото, що її чоловік був у полоні разом з нашим татом. Цей чоловік потім розповів, що вони багато часу разом проводили. Сашко розповідав про сім’ю, про донечку, про свій город, про виноград, що вирощував, – каже вона. – Ще один побратим казав, що він з собою у барак взяв Біблію. Він багато читав, а там вибір був невеликий. Потім на фото з Оленівки я побачила закривавлену Біблію, дуже схожу на ту, яку він забрав…»
