Давид народився у 2005 році в тому ж Маріупольському пологовому будинку, на який у березні російській літак скинув авіабомбу. Батькам особливо він не потрібен був, тому хлопець знайшов розраду у навчанні — він студент коледжу мистецтв, а також у музиці. Давид каже, що відчував, що буде війна. З початком повномасштабного вторгнення бабуся, в якої він знімав кімнату, наказала йому з’їхати і він перебрався жити до місцевого арт-центру «Платформа ТЮ».
Життя у Маріуполі перетворилося на квест: коли продукти закінчилися, то, за словами Давида, йому довелося піти на злочин або відстоювати черги за гуманітарною допомогою. Згадує, як люди за їжу ладні були повбивати один одного. «Тоді багато хто з жителів Маріуполя спустошував магазини. Або ти крадеш їжу — або вмираєш з голоду», — пригадує підліток.
На початку квітня Давид переховувався в одному з підвалів, куди зайшли російські військові. Один з них сказав, що вони знають, що хлопець = неповнолітній і без батьків і що він мусить їхати разом з іншими людьми до Росії. У Волновасі він пройшов фільтрацію і його відправили згодом до одного з російських дитячих будинків.
Вже в інтернаті тамтешні підлітки були недоброзичливо налаштовані до Давида. Він згадує дівчаток із Донецька, які були проросійськими та ставили музику, про «бандерівців, що скачуть». Також у дитбудинку проводили уроки так званого «патріотичного виховання» – до притулку приходили солдати, які розповідали про Z-патріотизм, дітей водили до церкви або танків-пам’ятників.
Як Давиду вдалося повернутися до України він розповів журналістам «Новини Донбасу».
