26-річна Іванка Лемешко – з містечка Рожище, що на Волині. До повномасштабного вторгнення Росії дівчина працювала медсестрою у київській клініці. Проте майже дев’ять місяців тому приєдналась до добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» і тепер їздить на фронт рятувати бійців.
Вперше їхати на ротацію, звісно, було трохи страшно, тому що не знаєш, що на тебе чекає, зізнається Іванна. З іншого боку, їй подобається «військовий двіж», коли навколо всі в формі, зосереджені, багато техніки. Дівчина каже, що їй пощастило, що у перші два дні не привозили поранених – був час освоїтися, підготуватися. Хоча загалом таке трапляється нечасто.
«Інколи нам кажуть, до якого пораненого їдемо, щоб медики могли набрати потрібні ліки. Але на першому виклику такої інформації не було – повна невідомість. А це ще й перша ротація для всього екіпажу – лише фельдшерка раніше брала участь в кількох евакуаціях на Київщині. Поранений мав множинні переломи ніг і рук. Чоловік постійно кричав – знеболювальне, хай скільки його даси, в таких випадках не завжди допомагає. Важко було дивитись, як йому з цими травмами їхати розбитими дорогами, де кожна яма віддає болем. Проте заспокоювала думка, що якщо ми зробимо все необхідне, гарно надамо допомогу і передамо іншим медикам, з людиною в майбутньому буде все гаразд», — розповідає Іванна.
Чіткого розкладу дня під час своєї служби Іванка немає, вони працюють цілодобово. Медики постійно слухають рації і як тільки чують: «300-й (поранений на військовому сленгу)», відразу вирушають. «Буває, що підрозділи попереджають про свої операції і просять бути готовими допомогти на певній точці. Але коли такого нема, розслабитись все одно не вийде. Готуєш їсти, а тут виклик: все кидаєш і їдеш», — каже Лемешко.
Дівчина працює за графіком: місяць – на ротації, місяць – вдома. Вона була вже на трьох ротаціях.
«Спочатку після фронту було дивно, що люди ходять у сукнях, із песиками гуляють – буквально інша реальність. А потім звикала. Інколи смішно, коли питають: «А у вас там є сирени?». Ага, свої – на реанімобілі», — розповідає Іванка.
Їй потрібно два тижні після повернення на адаптацію. Вночі вона дуже погано спить, підривається «на виклик», шукаюєрюкзак. Тиждень ще відчуває себе там, потім трохи адаптується, а тоді готується до наступної ротації.
З чим стикається на фронті, як переживає втрати бійців та про її реакцію на зауваження «Там і без тебе впораються» Іванна Лемешко розповіла журналістам «Першого каналу соціальних новин».
