Аліса Смирна живе в Дубриничах. Її добре знають на Закарпатті та й далеко за його межами: активно займається туризмом, є власницею унікальної велосадиби «Добра нуч», відкриває для людей неймовірні місцини, влаштовує нестандартні активності та знаходить цінності там, де їх, на перший погляд, непросто відшукати. Аліса разом з чоловіком об’їздила вже, здається, півсвіту, проте більшість своїх нереально крутих ідей подарувала саме Закарпаттю. А конкретно – Перечинщині.
Після початку повномасштабного вторгнення Аліса Смирна почала активно волонтерити: привозила гуманітарну допомогу з-за кордону, допомагала переселенцям, облаштовувала у Перечині житло для людей, які втікали від війни, допомагала з продуктами, машинами, відправками переселенців закордон. І, здавалося, працювала мінімум за десятьох, поки чоловік був на війні.
«Минулого року ми всі волонтерили і допомагали переселенцям. В основному – розвозили продукти. В якийсь момент це мені набридло, тому що всі ці пакунки однаково виглядали і я не хотіла просто возити макарони-олію-консерви. Вирішила, що треба щось спільно робити, готувати щось, щоби інтегрувати переселенців у нашу місцеву спільноту. І більше розумітися між собою усім разом»
«Тоді я придумала перший «свинський» проект: ми купували тушу, а далі і переселенці, і місцеві мешканки готували гурки, шойт, різні автентичні страви, сало різали. Переселенці з прифронтових територій отримували м’ясо замість макарон і олії і мали трохи інтеграційну роботу, вчилися готувати наші закарпатські страви. Це був своєрідний обмін досвідом, спільно проведений час. Потім виник другий «свинський проект», який дуже полюбився моїм друзям у швейцарському фермерському селі, – це вони давали на нього кошти. Це прикольно звучить, але не в містах. Фермерське село цю ідею добре розуміє»
Аліса шукає іноземців, які хочуть допомогти українцям відновлювати ґаздівство на селі: за кошти спонсорів вона купує свійських тварин, переважно свиней, які передає для господарства родинам на Перечинщині. Люди, які отримують таку допомогу – переважно ті, які потребують підтримки, пенсіонери, родини військових, які зараз на фронті, рідні воїнів, які переживають втрату.
«Я їхала дуже довго у машині – два дні. І думала, що Україна сіє, Україна годує, і я собі поміркувала, що було б класно, якби захід України, який, слава Богу, не фронтовий, тримав би тил не лише приймаючи переселенців, але й якби міг перейняти на себе роль годувальниці. Це дуже утопічно, я розумію, що цього не буде. Але так мені подумалося, що якби ми знову продовжили ґаздувати, бо ми це вміємо, було б для всіх краще»
