На початку вересня українські військові пішли в контрнаступ на Харківщині. Першим звільненим містом стала Балаклія, що була захоплена росіянами ще на початку повномасштабного вторгнення. Після звільнення міста туди одразу поїхали сапери та комунальники, а 15 вересня залізничники відновили сполучення з Харковом. Додому повертається і 70-річна Марія Сільченко. Жінка жила в Балаклії до липня, поки волонтери не допомогли їй виїхати через Печенізьку дамбу. Близько місяця Марія жила в Словаччині. Жінці повезло – її квартира та будинок у Балаклеї уціліли.
Суддя Балаклійського районного суду Володимир Стригуненко залишився у місті через хворих батьків. У перші дні війни суд працював у штатному режимі. На початку березня, коли росіяни намагались захопити місто і обстрілювали його, Стригуненко разом із колегами облаштували у підвалі суду укриття, де переховувалося близько 70 місцевих жителів. Коли росіяни зайшли в Балаклію, оголошення про укриття не допомогло. Вони захопили будівлю і вигнали звідти людей. У підвалі повісили табличку з написом: «Да здравствует наш суд, самый гуманный суд в мире!»
Найгірше почалося в червні. До Стригуненка зайшли двоє російських військових у балаклавах, наказали взяти документи, телефон і проїхати з ними у райвідділ поліції.
Перед тим як завести суддю в приміщення, йому на голову натягнули мішок. Зняли його лише в кабінеті. «У мене під ногами були свіжі плями крові. Так мене налаштовували на продуктивну бесіду, — каже Володимир. — Основна задача була схилити до співпраці. Пропонували працювати в суді при них. Я відмовився, сказав, що я український суддя».
На перший раз Стригуненка відпустили. Але росіяни повернулися за кілька днів, зламали Володимиру щелепу через відмову з ним співпрацювати. Також вони дізналися, що він переховував атовця у себе в іншому помешканні.
Чому матір судді чекала на розстріл сина півтора місяця та як жили під окупацією мешканці звільнених Ізюма та Купянська розповідають журналісти “Заборони”
