Галина Козаченко живе у Феневичах – селі за 60 кілометрів від Києва – вже майже 35 років. Останніх двадцять працює у сільраді.
«В село нема чого йти, там я — хазяйка». Саме так сказала Галина Козаченко, староста села Феневичі, при першій зустрічі з російським командиром Шамілєм з позивним «Махачкала» на початку березня 2022 року.
Військові і справді не зайшли в село, де на той момент перебували понад півтори тисячі людей. Вони розбили свою базу на краю селища біля так званого Бородянського повороту. Однак попередили старосту – якщо вони дізнаються про будь-які диверсії з боку мирних жителів, вони знищать населений пункт за кілька хвилин. Тому вона ходила і розмовляла з місцевими як психолог. Староста вмовляла їх нічого не робити та дочекатися українських військових.
Вона не думала виїжджати з села, каже, що навпаки хотіла захистити людей. Галина називає себе вартовою на велосипеді, яка їздила постійно по вулицям та контролювала ситуацію у Феневичах. Тільки жінка бачила російських солдат у селі, то відразу під’їжджала до них. Таким «зальотним», як вона їх називає, пояснювала, що горілки в селі не має, бо тут сухий закон, магазин давно закритий, а шукати «дєвочек» немає сенсу, бо тут не публічний дім.
Для місцевих Козаченко була опорою. В окупації всі почували себе як в мішку. Її постійно зупиняли жителі та розпитували про останні новини у селі, чи дають росіяни «зелений коридор» для виїзду на Київ. Люди намагалися зрозуміти що відбувається навіть за кольором шапки старости.
Про те, як староста Феневичей змогла захистити свою громаду від окупантів – у відео Лабораторії журналістики суспільного інтересу.
