У березні 2022 року, у селі Ягідне на Чернігівщині росіяни примусово утримували 367 людей у підвалі школи. Серед них були малолітні діти та пенсіонери. 11 людей загинули. Вийти з підвалу до найближчого туалету можна було лише під наглядом російських військових.
На протилежному боці села, який з’єднувала пряма стежка вулиці, продовж тих самих 27 днів, у своєму підвалі намагалася вижити сімейна пара. Вони були відрізані від спілкування із сусідами, а хтось навіть сказав, що господар будинку помер. Там 27 днів у погребі, поміж купи картоплі та банок із компотами, вони слухали українське радіо, а іноді і виходили доїти корову.
Валентині Федорівні 74 роки. Разом зі своїм чоловіком вона живе у Ягідному майже половину свого життя. Жінка приїхала з Казахстану, куди її батька комуністи вислали з Чернігівської губернії після “розкуркулення”. До самої пенсії працювала ветеринаром. Тепер тримає домашню худобу — корову, свиней, кіз, а також сад обабіч дороги, яке проходить поруч із селом.
Валентина Федорівна розповідає, що вибухи з Чернігова, до якого трохи менш як 20 кілометрів, вона чула вже 24 лютого.
«Бахкало, бахкало. Бачу всі в селі бігають в погріб, а ми в хаті сидимо. Кажу діду: «Ну, як я піду в той погріб, ну як я буду в погребі сидіть?». Потім числа п’ятого березня десь знову як бабахкає, як бабахкає. Страшне. Тоді бачу на городі у людей горить щось».
Згодом, жінка побачила поруч із їхнім двором дві військові машини. Хто то був, вона не одразу зрозуміла. Чоловік відповів, що то тероборона. Але Валентина Федорівна помітила на їхніх рукавах червоні пов’язки і говорили солдати не українською.
Росіяни зайшли до будинку Валентини Федорівни та її чоловіка. Забруднили чоботями застелені коврові доріжки. Жінка і досі не може їх відіпрати, а тому скрутила їх поклала у вітальні.
«Вони зайшли і питають: «Є погріб? Йдіть у погріб.» Ми й пішли»
Поки подружжя жило у підвалі, вони мали два шляхи комунікації із зовнішнім світом. Перший — через свою корову Берегиню. Вона тоді вже була тільна і жінка переживала, щоб телятко не пропало. Тому її треба було доїти вранці та ввечері. Коли Валентина Федорівна виходила до Берегині і закривала двері погреба — їх прострілював снайпер, який, як каже жінка, сидів на даху сусіднього будинку. Проходячи декілька метрів до сараю і зачиняючи його, постріл повторювався.
А ще у жінки було радіо. Вона взяла його з собою у погреб. Мала декілька батарейок. Поки одні вставляла у приймач — інші ховала у чоботи, щоб просохли. Потім змінювала. Так Валентина Федорівна знала новини. Чула і про те, що відбувається у сусідніх селах, і про події у Чернігові.
«Як пішли, тихо стало. І вийти боїмося і тихо. Кажу, не стріляються, так ще гірше наче. Тоді чи дід, чи я вийшли слухати. Сюди вилізла, виглядаю, дивлюсь – там машина розбита, там хата згоріла. Бачу когось на дорозі, він мене побачив і тікає. Тоді сусід мені каже: «Валя, не бійся. Вже немає їх. Вже нас з погріба звільнили»
Зараз Валентина Федорівна та її чоловік майструють свій будинок. Частину стіни, яку зруйнували росіяни під час обстрілів, їм допомогли відновити волонтери. Корову Берегиню продали, бо вона вже не змогла б мати телят. Замість неї у господарів маленька безрога коза та козеня, а ще велике рожеве порося. На Великдень жінка напекла пасок і виставила їх в кімнаті, там, де минулої весни були вибиті вікна.
