Вадим жив на лівому березі Херсонщини, яка зараз тимчасово окупована. Шлях на фронт був тривалий: доводилося вибиратися через Крим, Росію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу.
«4 з половиною тищі кілометрів, – говорить він. – В планах було пару тижнів відпочити, тому що я знав, що їду на війну, і уже типу можна назад і не повернутися. Мав іти в Національну гвардію, тому що я служив в Нацгвардії, а воєнкомат сказав: болта тєбє, нам надо в ЗСУ… я уїжджав без воєнного квитка, інакше би не випустили, і прийшов стати на військовий облік, щоб на мене прислали відношення, і типу забрали в Національну гвардію…»
Коли Вадимові відірвало ногу, він уже вертався до «мотолиги», якою мали би повернутися до місця відпочинку. Попереду майоріли душ, вечеря і перепочинок.
«Мене з-під Луганська везли в Харків – не дуже далеко… В пів на шосту – ногу мені відірвало, а в пів на першу чи пів на другу я на операційний стіл ліг. Я собі декілька турнікетів намотав, поступово, думаю, щоб не так ногу відрізали – перший аж сюди, потім іще один сюди, думаю, якщо вже буде довге врем’я, один стягну сюда… І один више коліна … а потом якось я згорнув до кучі, замотав, перебинтував…»
Вадим хвалиться протезом, на якому навіть набитий шеврон. Це учбовий, він 2 тижні як вчиться на ньому ходити. Вже випробував його в горах та на риболовлі. Зараз тут, у реабілітаційному центрі тут, на Львівщині.
Вадим втретє після втрати ноги проїхався верхи. Коні допомагають швидше відновитися після тяжких поранень. Donbas Frontliner завітав до ГО “Федерація ветеранського та адаптивного кiнного спорту України”, поспілкувався з військовими, котрі проходять реабілітацію, з іпотерапевтами і звісно ж, з кіньми.
«Ну перший раз – як щось нове, я не їздив до війни. Перше я по іподрому так виїхав трошки. Потім вчився друге заняття уже керуванню – ходив по кругу, ну сам уже. “Восьмьорочки”, направо, наліво… щоб зрозуміти принцип дії, як керувати конем, як рушати, як тормозити, як злазити… Треба познайомитись з твариною спочатку, щоб якась у тебе довіра була, і в неї до тебе, щоб не боявся. Вони такі няшні – погладив, почухав, яблуками покормив, задобрив і все!»
«Ця ідея насправді не нова. Вона виникла майже 100 років тому. Наскільки я знаю, ще практика була після Першої Світової, військові їздили верхи, відновлювались після поранень», – розповідає Олександра Хандогіна, психологиня, іпотерапевтка, заступниця голови Федерації ветеранського та адаптивного кінного спорту.
Почала вона допомагати військовим разом із чоловіком у 2018 році. Василь Ірха в 2017 повернувся з фронту, де отримав інвалідність (кардіологія).
«Терапевтичний кінь – це не просто кінь. Звичайно, можна взяти коня в селі десь, катати, і це теж буде мати певний вплив, це краще, ніж нічого. Але якщо говорити про серйозну реабілітацію, тут вимоги до коня, кінь має сам вміти рухатись правильно. Людина після поранення, після ампутації, треба по-новому знайомитись зі своїм тілом. І по-новому вчитись тримати баланс. І саме верхова їзда дуже класно в цьому допомагає»
Серед тих, хто проходить іпотерапію, є і “візочники”, і люди, що втратили 2 ноги. Олександра припускає, що за рік реабілітацію пройшло близько 150-ти військових. На конях, призначених для терапії, не катають туристів, адже такий кінь має певні обмеження по навантаженню. Після роботи з людьми їм треба більше часу на відновлення, аніж звичайним коням.
