За оцінками спеціалістів, зараз близько третини території України є мінонебезпечною. І від цих боєприпасів можуть гинути не тільки люди, а й тварини. Так само, як і від ракет та куль. Але ж крім цього є менш прямі наслідки бойових дій — пожежі, які не завжди можна загасити, забруднення води, ґрунту і повітря, браконьєрство.
Й навіть після завершення воєн природа продовжує відчувати їхній вплив: люди біднішають, охорона угідь слабшає, популяції видів, що складають раціон хижих тварин, меншають, на кордонах з’являються бар’єри, а на моніторинг, захист та дослідження природних екосистем не вистачає часу й ресурсів.
Розділені стінами
Тварини не знають кордонів, але їм теж доводиться залежати від них. Міграційні кризи, як спровокована Росією та Білоруссю, призвели до того, що європейські країни почали будувати стіни. За останніми оцінками, загальна довжина прикордонних парканів тільки в Євразії (не враховуючи Близького Сходу) сягає 30 тисяч кілометрів.
Нещодавно вчені провели дослідження — за допомогою GPS вони стежили за оленями, які живуть по обидва боки кордону між Німеччиною та Чехією. Виявилося, що навіть через 25 років після повного зникнення електрифікованих прикордонних парканів між країнами олені все ще не долають цю межу. Схоже, матері-олениці досі вчать своїх оленят, що не можна перетинати кордон через небезпеку.
Прикордонний бар’єр, що перетинає територію Біловезької Пущі, також робить неможливим розселення ведмедя і розділяє вовчі зграї й рисячі сім’ї. Це, знову ж, загрожує збіднінням генофонду та загибеллю тварин під час спроб перетину цього кордону. Тут уже є випадки смерті зубрів.
Кордони з Росією та Білоруссю уже через постійне перебування військових, замінування тощо небезпечні для тварин. Крім того, туди ускладнений доступ лісової охорони, науковців. Ведмеді, які звикли жити на цих територіях, тепер змушені мігрувати. Так, у межиріччі Дніпра і Десни ведмедів не бачили кілька десятиліть, а у 2023 році вони там з’явилися.
І якщо навіть у відносно мирному Карпатському регіоні сусідні держави почнуть будувати серйозні мури, популяція ведмедів опиниться під загрозою — без молодняку зі Словаччини, Румунії та Польщі наше угруповання має небагато шансів.
Кого годує війна
Про те, що вовк — тварина війни, говорять ще з часів Середньовіччя. Колись люди були частиною його раціону, і не обов’язково живі. Тож епідемії, війни, голод — усе це годує вовка. Те ж відбувається і зараз, адже хижаки зазвичай не проходять повз додаткове джерело білка — тіла загиблих. Але не лише це полегшило життя псових. Для вовка, лисиці, шакала велике значення має припинення полювання на територіях із бойовими діями та зупинка збирання врожаю на полях. Зерно, яке не забрали, — корм для гризунів. Гризуни — корм для псових, так само, як і покинуті домашні собаки й коти.
Це може бути тимчасовим ефектом, адже хвилі чисельності гризунів не тривають вічно. Та й хижаки загалом не ті види, що стають масовими і такими залишаються. Однак у певний час чисельність справді може значно зрости. Наприклад, кількість вовків по всій Україні збільшувалася в період воєнних дій з 1914-го до 1920-х. У 1927—1928 роках вовки з’явилися навіть у Криму, хоча вважалося, що останню особину тут вполювали в 1924-му. Та після активізації боротьби з хижаком його поголів’я знову зменшилося. Наступний спалах розмноження вовків спостерігали під час Другої світової війни, коли боротьба з цими тваринами знову значно ослабла, а воєнні дії забезпечували їм легку поживу. У 1947—1949 роках налічувалося близько 7 тисяч особин — це найвища чисельність за всю історію обліку на території України. Таке поширення хижака створює додаткові ризики для ситуації зі сказом, а ще для вразливих видів-жертв, наприклад для зайців чи косуль.
На час повномасштабного вторгнення хоча б звичний потік контрабанди дитинчат хижаків та інших диких тварин завмер. Бо кордон із Росією і порти, аеропорти тепер незручні для трафіку. Але це той бізнес, що здатен швидко відновитися. Україна — транзитна зона з майже відсутнім контролем між Азією та Європою. А це ідеальне середовище для умовно законного (завдяки лазівкам у законодавстві) й незаконного транспортування диких тварин через наші кордони — як тих, що були відловлені у природі, так і тих, кого з цією метою розводять у неволі.
Є ще один неочевидний аспект у впливі війни на диких тварин — активне використання тренувальних військових полігонів. Вовк у Німеччині колись був винищений повністю і останнім часом почав повертатися в першу чергу на військові полігони, а не на природоохоронні території. У нашому регіональному ландшафтному парку «Міжрічинський» в Чернігівській області теж розташовані полігони. Використовували їх не надто активно, натомість там було менше спроб браконьєрського полювання чи транспорту, що турбує тварин. Тож до вторгнення ці полігони являли собою острівці спокою для рисі й вовка, але, очевидно, більше не є такими.
Загалом постраждала третина природно-заповідного фонду України, деякі втрати незворотні. Нам знадобляться роки лише на оцінювання збитків. Можливо, Україна отримає мільярди компенсацій, та навряд чи це поверне все, що буде знищено.
