До повномасштабного вторгнення у родини Опанасенко був успішний бізнес – невелика ферма «Перепілочка», яку потім знищили окупанти. За 300 метрів від їхнього будинку у Макарові російські війська створили штаб. З протилежного боку приблизно за 500 метрів базувалися українські солдати. «Ми опинилися між двох вогнів», – розповідає 21-річна Мирослава Опанасенко.
Останній раз сім’я ночувала у будинку в ніч з 26 на 27 лютого. Вони прокинулися від мерехтіння у вікнах і гучного гулу. За парканом їхнього будинку висаджувався десант із гелікоптерів. Тому Опанасенки – Мирослава, її чоловік Богдан, його батьки, молодший брат і бабуся – похапцем зібрали подушки, ковдри і побігли в погріб, ховаючись під стінами, аби їх не побачили. З наступного ранку щодня до них приходили окупанти. Погрожували, грабували домашнє господарство та робили нескінченні обшуки будинку. «Ми благали випустити нас, домовитись про коридор, але, на жаль, це було марно», – каже Мирослава.
Чоловік Мирослави Богдан із батьком по черзі стерегли вхідні двері, щоб росіяни навмисно не кинули гранату в погріб. Вночі, 7 березня, до них в погріб зайшло двоє озброєних росіян в неадектавному стані. «Забрали батька та чоловіка і вивели, як нам сказали, на розстріл. Ми почули автоматну чергу, а далі тиша. Найогидніша тиша, від якої не знаєш чого очікувати. Їх не було хвилин 10. Згодом хлопців привели»., – згадує Мирослава Опанасенко.
У навколишніх будинках жила ціла солянка з народів далекого сходу. Приблизно з 8 березня їх стало особливо багато. На другому поверсі сусіднього дому з’явився снайпер. Тепер при виході на вулицю з погріба Опанасенкам треба було підняти руки та чекати його «схвалення» рухатися далі.
Про те, як сім’я виїжджала з окупації та розстріл їньої колони Мирослава Опанасенко розповіла журналістам ФастівNews.City.
