Ізюм — місто на Слобожанщині, на півдорозі між Харковом і Донецьком. Російські війська, захопивши його у квітні 2022 року, пробули там близько пів року. Інтенсивні ворожі атаки суттєво пошкодили забудову й інфраструктуру міста. Щонайменше тисяча цивільних мешканців загинули внаслідок окупації, ще більше постраждали без доступу до медичної допомоги.
Ліс на околиці Ізюма, де колись уже був цвинтар, у час російської окупації став стихійним кладовищем. Після звільнення міста з’явилася можливість розкопати понад 400 могил українців, щоб ідентифікувати й перепоховати жертв війни. Це найбільше масове поховання на звільнених населених пунктах поблизу Харкова.
Подружжя Олександра та Віри Дуванських кілька днів ходить сосновим лісом із фотографією зниклого сина Олександра, намагаючись дізнатися бодай щось про нього. Дуванські востаннє бачили сина, коли він одягнув камуфляжну форму, сів на велосипед і поїхав на дачу, в село за 30 км від Ізюма. Відтоді пропав. Вони кажуть, що росіяни його забрали і могли розстріляти.
Мама зниклого сина, Віра, розповідає: на блокпостах російські військові щоразу перевіряли паспорти. Якось один вояка, побачивши її місце народження (Івано-Франківська область), зреагував: «А я тоже хохол». «Чого ж тоді ви сюди прийшли?» — спитала. Знизав плечима.
У багатьох звільнених регіонах місцеві мешканці говорять, що найбільші звірства вчиняли саме «еленерівці» і «денеерівці», тобто ті, хто називає себе «народною армією» з раніше окупованих Росією територій. Але є важливе уточнення: ті, хто іменують себе луганчанами або донеччанами, не обовʼязково ними є.
Ледь помітні усмішки на обличчях подружжя з’являються лише тоді, коли розмова заходить про те, як вони спершу ховали, а тоді вивішували український прапор на міській площі. Олександр незадовго до окупації завбачливо зняв два стяги з міськвиконкому: жовто-блакитний і малиновий (прапор Ізюма). Ховали їх удома.
Десятого вересня Олександр побачив зі свого балкона, як центральною вулицею їхав бронетранспортер (БТР), а за ним — бензовоз із двадцятьма бруднезними росіянами зверху. Досі шкодує, що не зняв їхньої втечі на відео. Наступного дня зачули рух за вікном — українські солдати закликали людей виходити на вулицю: воля, більше нічого боятися. Дуванські вийшли зі стягами. Це вже Олександр таки зафіксував на камеру свого мобільного: їхні прапори, як бачимо на відео, були пожмаканими, але обличчя світилися щастям.
Про найгнютічіше в окупації та катівні окупантів на Харківщині дізнавалися журналісти «Ukrainer».
