Людмила все своє свідоме життя пропрацювала вчителем історії у невеликому селі під Мелітополем. Сільську вчительку війна застала у поїзді. Вона їхала з колегою до Святогірська на тренінг. Організатори вивезли їх до Дніпра, а 26 лютого Людмила вже булав вдома. Вчителі продовжували викладати предмети дистанційно, поки українське керівництво не сказало, що можна завершити навчальний рік.
Протягом усього літа Людмилу окупанти склоняли перейти на російські стандарти навчання. Однак педагоги стояли на свому та відмовлялися. Школа, де працювала Людмила, стала єдиною у всій громаді, яку колаборанти з окупантами так і не змогли відкрити 1 вересня. Зі 120 дітей тільки п’ятеро пішли з примусу вчитися до сусіднього села. « Це соціальні сім’ї. До батьків прийшли колаборанти і почали загрожувати тим, що відберуть дітей, якщо вони не відведуть їх до школи. І таких батьків можна зрозуміти», пояснює історик.
З 1 вересня Людмила, відмовившись від роботи на окупантів, продовжувала підпільно вести уроки для дітей у дистанційному форматі за українською програмою. А на початку листопада в її будинок рано-вранці постукали. На порозі стояла одна людина у військовій формі та в балаклаві – співробітник ФСБ, і ще шестеро з автоматами.
Під час обшуку окупанти шукали нацистську літературу та символіку, зброю. Після обшуку співробітник ФСБ попередив, що її виселять. Після підриву ресторану «Привал мисливця», де зберігалася документація окупантів, Людмила подумала, що можливо згоріла і про неї інформація.
Однак за кілька днів о 5 ранку до неї приїхали із постановою, підписаною псевдо-губернатором Запорізької області Є. Балицьким, про її примусове виселення.
Про те, як її вивозили з окупованої частини Запорізької області та як Людмила йшла замінованою дорогою, вчителька розповіла журналістам «РІА-Мелітополь».
