Російські війська принесли в село Олександрівку смерть і розруху, а натомість забирали пральні машини й унітази. Цей населений пункт розташований орієнтовно за 40 кілометрів на захід від Херсона, на березі Дніпровсько-Бузького лиману. Олександрівка відома зокрема через близькість до мальовничих Станіславських круч, що височіють над водоймою.
Перший гуманітарний коридор із Херсона проліг через Станіслав та Олександрівку, але проїхати було неможливо. Колони складалися з тисяч людей. Місцевому мешканцю та оператору Олегу Марчуку часто телефонували, аби впевнитися, чи безпечно їхати через дамбу. «Коли орки зайшли вперше, вони за нами (партизанами. — ред.) ганялися до лиманів, у бік Миколаєва, на танках, бетеерах. У цей момент мені телефонують знайомі, шо їдуть зі Станіслава в бік Миколаєва з дітьми, трьома машинами. Наказав їм сховатися: танки ж по трасі», — згадує Олег.
В середині березня російські військові прорвалися до Олександрівки, але ще не окупували село. До того моменту там стояв перший на шляху з Херсона український блокпост, що зустрічав тих, хто виїжджав із окупації. Люди заїжджали колонами й плакали, побачивши наших військових. Двадцять восьме березня стало останнім днем, коли можна було виїхати з Херсона через Олександрівку.
Олег Марчук був у «розстрільних» списках рідної Олександрівки: громадський активіст, із перших днів повномасштабної війни «літав» коптером із прикордонниками в розвідку, коригував у полях вогонь. Друзі радили йому виїхати, бо хтось із односельчан точно здав би. Убили двоюрідного брата Олега, який мав таке саме прізвище. Вони з Олегом не були надто близькими. Обставини смерті чоловіка досі не з’ясовані.
Олег мав власну мережу контактів. Був спільний чат, у якому збирали всю інформацію та через який наводили артилерію. Усе це було ризиковано, та до спротиву долучилася навіть 15-річна дівчина, яка весь час коригувала і знімала на відео та фото переміщення російської техніки.
Про те, як мешканці села біля Херсону чинили спротив росіянам розповідають журналісти Ukraїner.
