Літературний критик Євгеній Стасіневич не хотів вірити, що почнеться повномасштабна війна. Він гнав ці думки, бо сів працювати над книжкою про українську літературну критику. 24 лютого він прокинувся о пів на дев’яту та побачив новини. Свою родину він швидко відправив із Києва. Думав піти в тероборону , але ніхто вже туди не брав. Згодом він переключився на волонтерство, допомагав госпіталям. Також Євгеній зв’язався з кафедрою в Могилянці, запропонував поміч старшим викладачам: когось евакуювати, комусь ліки привезти. Стасіневич не полишав прогулянки Києвом попри порожні вулиці та численні блокпости.
«Було важливо просто прогулюватися, навіть на початку березня. Я страшно не хотів здавати Київ внутрішньо: що, я не можу прогулятися центром? Тривоги виють, людей мізер. Страшно? Страшно, але вибір є», каже Стасіневич.
24 лютого Стасіневич мав проводити лекцію в «Культурному проекті» з курсу класики світової літератури. Того дня вона не відбулася, але в наступні четверги виходило провести лекції з найдивніших місць, аби за три тижні закінчити курс. У людей був запит відволіктися і запит на різне українське, тож Євген придумав курс про поезію, на який ходило більше ста людей. Плюс читацькі клуби, дискусійні платформи.
«Спочатку всі затихли, а потім полетіло: поясніть із культурної перспективи, що це все таке? А воно ж і про символічний простір також, який аналогічним чином хочуть віджати, окупувати й анігілювати. Книги, мову, ідентичність. 24-го я подумав, що, напевно, моя робота надовго відпадає. Але десь за місяць зрозумів, що ні, зовсім ні», каже Стасіневич.
З початком великої війни Євгеній Стасіневич здатність уважно читати втратив одразу. Тому він переключився на поезію, бо це банально менші тексти. Але потім залученість в текст почала повертатися: спочатку концентрація була в межах трьох-п’яти хвилин, зараз вже майже до години.
Як повертатися до читання під час війни та чому найгірший сценарій – відмовитися читати взагалі Євгеній розповів журналістам «Жителі Києва».
