Війна змінила всіх нас. Розставила нові пріоритети, сформувала нові цілі і прагнення. Багато фастівчан, які жили звичайним мирним життям – працювали, виховували дітей, займалися бізнесом та громадською діяльністю, залишили все і взяли до рук зброю, щоб боротися з ворогом. Ми зібрали три історії відомих у місті чоловіків, які долучилися до лав ЗСУ та захищають нас на різних напрямках фронту.
Володимир Куценко багато років працював в органах місцевого самоврядування. Був заступником голови Фастівської районної ради, депутатом райради. Він не мав жодного військового досвіду, проте ще на початку вторгнення прагнув долучитися до лав ЗСУ. З першого дня повномасштабного наступу займався відповідальною роботою, де під час війни керівник був потрібен, як ніколи. Тому на певний час думку йти служити довелося відкласти. Володимир виконав свою обіцянку у вересні 2022 року. Родина підтримала його. Тим більше батько Володимира й сам з першого дня вторгнення взяв в руки зброю й оберігав місто на блокпості.
Через півтора місяці служби фастівчанина направили навчатися на пілота квадрокоптера, адже він вже мав досвід польотів на дронах і прагнув вдосконалюватись у цьому напрямку. А пізніше перевели в аеророзвідку. Потім командування направило вчитися далі – керувати безпілотними авіаційними комплексами. Зараз він – командир відділення.
У військовому житті допомагають певні навички з минулого, каже Володимир, зокрема спортивна підготовка (у минулому він довго займався боксом) та орієнтація на місцевості, вміння користуватися мапою, яке здобув під час походів у гори.
Після перемоги Володимир мріє провести час з родиною, а потім поїхати на Монблан (це найвища вершина у Західній Європі, на кордоні Франції та Італії). Підкорити гору він планував ще в 2021 році, навіть купив квитки, але поїздка відклалася через коронавірусну пандемію. Похід довелося перенести аж на травень 2022 року, але війна не дала й цим планам стати дійсністю.
«Тому після нашої перемоги, яку ми обов’язково скоро здобудемо, я вже точно візьму рюкзак і разом зі своїми побратимами піднімуся на цю вершину»
Повномасштабне вторгнення застало підприємця і тренера з дзюдо Олексія Островського на заході України. Він одразу повернувся у Фастів та, вивізши свою родину, з’явився до військового комісаріату, аби доєднатися до лав Збройних сил України. Адже вважав це своїм громадянським обов’язком та мав відповідний досвід – у 2005-2006 роках проходив строкову службу в розвідувальній роті 95-ої окремої десантно-штурмової бригади, займав посаду командира відділення.
Отримавши повістку, Олексій без зволікань пройшов медичну комісію та прибув до розташування навчального центру військового коледжу сержантського складу при Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після вишколу одразу був переведений у бойову частину, але, за клопотанням командування, повернувся назад до навчального центру, зайнявши посаду інструктора з бойової армійської системи (БАрС). Наразі чоловік гартує курсантів і мобілізованих.
Захисник впевнений, що після перемоги Україна стане ще кращою, почнеться економічне зростання, і він далі зможе займатися підприємницькою діяльністю та приділяти час своєму хобі – спорту.
«Мої мрії під час війни перетворилися в реальні цілі, – каже він. – Зараз я в них вірю, як у завтрашній день»
У мирному житті керівник і тренер спортивного клубу «Тецушинкай джиу-джитсу» Олександр Заплава тренував дітей, навчав їх бути сильними і спритними, йти вперед і перемагати. Проте коли почалася широкомасштабна війна, він не міг залишитися осторонь і вже 26 лютого 2022 року вступив у тероборону.
«Мав хтось захищати країну, тим більше ворожі війська підбиралися все ближче до Фастова, і я не міг сидіти вдома. Зібрався вранці і поїхав у військкомат. Але мені сказали, що набирають тільки певних спеціалістів – танкістів та артилеристів. Тому я пішов у ТРО»
На початку квітня Олександра у складі штурмової роти 250-го батальйон 114-ї бригади направили у Бахмут.
«У Бахмуті тиші майже немає, постійно зверху щось падає і у великій кількості. Залишається лише сподіватися, що хоча б не прилетить до нас. Єдине, про що там мрієш, – це про тишу і спокій, а ще – про тепле ліжко, – зізнається військовий, а потім додає: – Після Бахмута мене вже нічим не можна здивувати»
