29-річний Петро Конопля – людина з одеської богеми. Служив у «ТЕО – театральний простір», потім у “Театрі на Чайній”. Перед війною готував режисерський дебют, але виявилося, що організаторські здібності потрібно застосовувати для захисту рідного міста та стати одним з головних режисерів волонтерського руху оборони Одеси та Одещини. Він долучився також до організації роботи трьох зварювальних цехів, які цілодобово виготовляли протитанкові їжаки, облаштовував блок-пости в Одеській та Миколаївській областях, а тепер захищає Україну.
Петро вночі читав книжки із організації оборони, будівництва бліндажів та укріплень, вивчав конструкцію бомбосховищ, вдень радився з бувалими військовими та тут же реалізовували ці поради. Прискорювали їх новини – один за одним падали південні міста, всього за кілька десятків кілометрів від Одеси вже йшли колони російської військової техніки.
Паралельно в Одесі розвився волонтерський рух «Одеська пісочниця». Координаторка руху 22-річна івент-менеджерка Марина Василюк пізніше розповість в інтерв’ю, що вдень вони відправляли по 10 тисяч мішків з піском щодня. Все – для укріплення та захисту узбережжя від ворожого десанту.
«Марина та дівчата взяли на себе величезний шматок роботи. Люди будували на вчорашніх пляжах бліндажі, за всіма правилами тактики ведення бою, ставили, де потрібно, плити для укріплення та захисту, робили бійниці, монтували буржуйки. Це був неймовірний рух, коли сотні та тисячі одеситів, різного віку та статусу, виходили та допомагали фізичною працею».
Майже одразу Петро Конопля пішов до військкомату. Спочатку сказали, що бажаючих так багато, що від нього буде користі більше в якості волонтера. У березні Петру запропонували пройти курси з медицини та поводження зі зброєю. Після цього хлопця взяли до роти охорони, охороняли центр міста, берегову лінію, а за два місяці – до 35 окремої бригади морської піхоти. Там він став медиком, а наприкінці літа актор потрапив на війну.
Петра впізнавали на одеських вулицях за українським прапором, який носив на плечах, як плащ супергероя. «Мене питали: “Ти якийсь супергерой?” Я відповідав: “Так, Капітан Україна!”».
У Петра є мрія – після перемоги повернутися до роботи в театрі, до режисерської роботи. Чи вийде відновити відчуття щастя, переживши стільки втрат та горя – відповіді на це поки що не знає.
