У перший день війни, попри директиву керівництва сидіти вдома й чекати подальших вказівок, старша медична сестра Музиківської амбулаторії Олена Цокол та її колежанки вийшли на роботу. Як не дивно, в амбулаторії вже чатували пацієнти, які прийшли за електронними направленнями. Раніше цього зробити було не можна, через ковідний карантин.
«У селі на той час не було світла, було холодно, але ми приходили й чергували кожного дня зі швидкою допомогою, раптом щось трапиться, раптом прийдуть до нас люди»
На випадок, якщо до закладу можуть привезти поранених військових ЗСУ, працівники завчасно перенесли медикаменти першої допомоги та перев’язувальний матеріал до одного з кабінетів, щоби за необхідності все було під рукою.
Але село захопили, і першими до амбулаторії завітали військові ДНР.
Вони одразу вигребли всі медикаменти, але сімейна лікарка не побоялася домогтися, щоби вони залишили бодай щось для лікування людей. І тоді окупанти залишили одну розірвану сумку з медикаментами.
Медсестра Руслана Цюрко розповідає, як одного разу окупанти забрали автомобіль швидкої разом з її батьком – водієм, та з черговою фельдшеркою, і впродовж дня ганяли по місту та області. Зв’язку з екіпажем не було, тож ніхто не міг передбачити, чи повернуться колеги живими.
«Приїхали російські військові з автоматами, зайшли на швидку та й сказали – поїхали, нашому солдатові погано»
Водій швидкої Олександр Петрович розповідає, що швидку затримували на кожному блокпості, тому що російські військові донецьких за своїх не сприймали. У жодній херсонській лікарні їхнього військового теж не залишили. Довелося їхати далі, аж у Чорнобаївку, де було головне розташування окупантів і начебто був їхній шпиталь. Але ДНРвців вигнали й звідти.
«Ми його привезли назад, бо там сказали, що він хотів злиняти зі служби, та й усе, хоча здоровим він не видавався. Їх ніде не прийняли, бо вони нікому не потрібні»
Олена Яківна працює в Музиківці фельдшером швидкої допомоги вже 30 років. За її словами, коли окупували Музиківку, всі медики були на своїх робочих місцях.
Спочатку окупанти медпрацівників не чіпали, а потім одного дня заявилося вісім чи дев’ять чоловіків з автоматами. На чергуванні крім Олени Яківни на той момент був водій швидкої та сімейна лікарка Любов Кобря.
«Ми всі встали. Вони нам кажуть: Не бійтеся нас, ми не звірі, це ваші – звірі. Я кажу: Чого це наші – звірі? На питання, що ви тут робите, відповідаю: Обслуговуємо наших людей, які хворіють. А поранені? – уточнюють. Поранених поки що у нас не було, але якщо будуть, будемо обслуговувати поранених»
Возити хворих після комендантської години заборонили. Працювала швидка лише до 19-ї години, бувало таке, що вночі люди зверталися до фельдшерів додому.
«Прийшов хлопчина дуже сильно побитий, увесь синій був, я його відвезла в лікарню, у нього виявилося забиття нирок. Ще одного у нас побили дуже, бо знімали прапор постійно російський над сільрадою. Він там певно і дня не висів»
Олена Яківна розповідає, що коли від працівників швидкої вимагали написати заяви працювати на Росію, всі разом відмовились. Сказали: «Або ми відразу йдемо додому, або працюємо, як раніше»
Над амбулаторією довго висів жовто-блакитний прапор, коли вже ніде в селі ніякої символіки не було. Медики прибрали й заховали його лише після чергових погроз окупантів, а щойно село було звільнене, повернули на місце.
